Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Янгол із небес стримав на деякий час лев’ячий гнів, — сказав Том.

— Так, Томе, лише на певний час, — погодилася Кассі. — Тепер же тобі не позаздриш, він мстивий. Буде щодня заганяти тебе під землю, повільно питиме твою кров. Я його знаю, як ніхто!

Розділ XXXVIІ

П’янкий аромат свободи

З якою б шаною і пишністю обрядів

не провадили його на рабства вівтар,

досить було йому ступити однією ногою

на священну Британську землю,

щоб сам вівтар і його владика зотліли,

а він стоїть собі вільний, оновлений,

розслаблений непереможним духом

загального звільнення.

Каррен

Що ж, якщо Томові зараз нічого не загрожує, ми на трохи залишимо його і за цей час приєднаємося до небезпечної подорожі Джорджа й Елізи. Останній раз ми бачилися із ними у штаті Огайо, у гостинних квакерів-фермерів.

Томас Локкер, нагадаємо, стогнав на білосніжній постелі. Його виходжувала турботлива тітонька Доркас. Навіть цій благородній жінці було важко лікувати такого пацієнта. Лишень уявіть собі жінку, сповнену власної гідності, сиву й поважну, у білому чепчику й зі строгою зачіскою. Вона була зодягнена у коричневу сукню, яка шелестіла за кожним рухом жінки, на грудях мала навхрест пов’язану білу хустку. На хворого вона дивилася сумними сірими очима — сиділка не знала, як із ним упоратися. Погляд її, завжди розумний і зосереджений, тепер був дещо розгубленим.

— Ах ти дідько! — бурмоче Томас Локкер, зриваючи із себе простирало.

— Томасе, не лайся, дуже тебе прошу! — стримує його тітонька Доркас і спокійно поправляє постіль.

— Добре, тітонько, я постараюся. Але як же мені не лаятися, якщо тут дихати нема чим? Мені душно!

Тітонька Доркас забирає ковдру, накриває пораненого простиралом, заправляючи його так, що Локкер стає схожим на лялечку, і каже:

— Ще раз прошу тебе — добирай слова.

— Чорта лисого! Робити мені більше нічого, — вередує поранений і знову зминає постіль.

Тітонька Доркас вирішила не реагувати. Локкер також мовчав деякий час, а потім запитав:

— А цей мулат із жінкою теж тут?

— Тут, тут, — відповіла тітонька Доркас і додала: — а тобі що?

— Їм треба якомога швидше дістатися озера Ері, — радить Том. — Їхній час дуже дорогий.

— Гадаю, вони так і зроблять, — спокійно каже тітонька Доркас і береться до плетіння.

— Слухай уважно, що я говоритиму. Мені вже байдуже, тож я можу все сказати, — продовжує колишній переслідувач. — Мої компаньйони вистежують їх в Сандаскі, контролюють посадку на кораблі. Сподіваюся, що вони проґавлять цього Гарріса з сім’єю і друзями. Ох, як я хочу, щоб було саме так! Прокляття на голову того підлого Меркса!

— Томасе Локкер! — дорікнула йому тітонька Доркас за прокльони.

— Тітонько, якщо ти за кожним словом затикатимеш мені рота, я лусну… А щодо його жінки, скажи їй, аби переодягнулася якось так, щоб її не можна було впізнати. В Сандаскі знають її прикмети.

— Ми це врахуємо, — мовила тітонька Доркас.

Томас Локкер ще три тижні провалявся у квакерів на ліжку. Поволі його рани затягнулися, нормалізувалася температура.

Цей випадок провчив його, колись затятого переслідувача негрів-утікачів. Він облишив свою колишню брудну справу, натомість застосував свої здібності у мисливстві. Він став грозою вовків та ведмедів. Про квакерів він згадував із вдячністю і завжди з повагою про них відгукувався: «Вони добрі люди. Щоправда, хотіли мене завербувати у свою общину, та це їм не вдалося. Але виходжувати хворих краще за них не вміє ніхто, а які в них бульйони смачні, а печиво — з’їси із пальцями!» А тепер час нам попрощатися із Томом Локкером і подякувати йому за поради, які дуже стали в пригоді нашим утікачам.

Утікачі вирішили розділитися, бо знали, що їх вистежуватимуть разом. Першими ризикнули залишити селище Джим і його матір. Лише через три доби в Сандаскі поїхали Джордж, Еліза і маленький Гаррі. Там молода сім’я ще деякий час пробула в одній гостинній родині, готуючись до останнього етапу своєї подорожі — до переправи через велике озеро Ері, один берег якого належав Америці, а протилежний — Канаді.

Остання ніч перед від’їздом закінчувалася. Досвітня зоря їхньої свободи піднялася вже високо. Свобода! Магічне слово чи порожній звук? Чому населення Америки так хвилюється, зачувши його? А тому, що їхні батьки проливали свою кров, а матері посилали на смерть своїх синів заради неї.

Свобода нації означає свободу для кожного її представника. Що таке свобода для молодого Джорджа Гарріса — чоловіка, в чиїх жилах перемішалася в рівних частинах кров африканського невільника й вільного громадянина Америки? Для нього це — право бути людиною, а не худобою чи річчю; право називати кохану жінку дружиною, захищати її від насилля й беззаконня; право жити зі своєю сім’єю і виховувати своїх дітей; право жити, не залежачи від чужих примх.

Джордж сидів, підперши голову рукою і задумливо дивився на свою Елізу. Вона переодягалася у чоловічий одяг, — це мало до невпізнанності змінити її тендітну фігурку.

— Останній штрих, — сказала Еліза, дивлячись на себе у дзеркало і розпускаючи своє довге хвилясте волосся. — Як шкода різати, Джордже, правда? — Жінка підняла на долоні шовкове чорне пасмо. — Мені дуже шкода з ним розлучатися.

Джордж сумно посміхнувся, але промовчав.

Еліза рішуче взяла ножиці — і хвилясті локони один за одним попадали на долівку.

— От тепер вже все! — сказала Еліза, беручи до рук гребінь. — Ще треба зачесатися… Ну, який із мене юнак? — жінка повернулася до Джорджа і зашарілася.

— Твою красу зіпсувати неможливо, — відповів Джордж.

— Чому ти такий сумний? — спитала Еліза, опустившись коло нього на коліна і ніжно торкнувшись його руки. — Ще одна доба — і ми в Канаді! Один день, одна ніч на кораблі — і все, а потім… Потім, Джордже…

— Саме тому я й невеселий, Елізо! — сказав чоловік, обнімаючи її. — Тепер усе тримається на волосині. Якщо все зірветься, я не переживу… Бачити перед собою канадський берег, пройти заради цього такі випробування — і раптом в одну мить втратити все!

— Не бійся! — прошепотіла Еліза. — Господь довів нас аж сюди, посилаючи добрих людей. Він із нами буде до кінця, я відчуваю, Джордже!

— Нехай благословить тебе Господь, моя люба! — вигукнув Джордж, міцно притискаючи дружину до грудей. — Невже така велика благодать зійде на нас? Невже наші біди скоро залишаться у минулому? Невже ми будемо вільні?

— Я навіть не сумніваюся у цьому, Джордже. — Еліза підняла на нього очі,