Читати книгу - "Таврований"

Строкач знав про минуле комісара з’єднання, але спочатку не надавав цьому особливого значення. Скільки військових фахівців, які сиділи за політичною статтею, випустили і вони відправилися прямо на фронт.

Він симпатизував Руднєву, як розумному, доброму, уважному чоловікові, який без гучних слів став душею великого колективу, батьком, якому безмежно вірять люди. Спочатку загорівся ідеєю відправити Ковпака лікуватися, а комісара призначити командиром. Ковпак не тільки не розбирався в стратегії і тактиці партизанської війни, він вів себе зухвало, грубо, з чим ніяк не міг змиритися генерал держбезпеки.

Після розмови з Сиромолотним у Строкача виник сумнів: не такий добренький і простий комісар, як здається на перший погляд. На ньому можна крупно «проколотися». Після того, як Руднєв почав домовлятися з патріотами України, Тимофій Амросієвич насторожився: як би чого не вийшло. Руднєв — нестандартна особистість. Від нього можна всього чекати. І прямолінійний, але недалекий Ковпак в даному випадку набагато надійніше.

У суперечці командира з комісаром Строкач строго вимагав, щоб з українськими патріотами не вели ніяких переговорів. Він намучився з цими патріотами ще до війни. Скільки їх виселили, відправили в тюрми, фізично знищили. Але вони не заспокоїлися, продовжують своє.

Тимофій Амросієвич припускав, що після перемоги над Гітлером війна в Західній Україні не закінчиться. Патріоти битимуться з Радянською владою до останнього.

Зникнення комісара начальник УШПР сприймав, як досвідчений співробітник органів. Він відразу став розглядати це повідомлення з двох точок зору: Руднєв загинув, як герой, або потрапив у руки ворогові.

Особисто він не сумнівався у відданості комісара. Але, враховуючи його минуле, співпрацю з українськими патріотами, досить найменшої зачіпки, щоб затаврувати талановитого командира і просто уважної та доброї людини, яким він знав Семена Васильовича.

Начальник Українського штабу партизанського руху переживав за свою репутацію. Пильність — передусім.

Разом з тим, у ЦК КП (б) У, в УШПР всі розуміли, що комісару треба хоч посмертно віддати по заслугах, врахувавши при цьому останні години його життя, що він не мав зв'язків ні з німцями, ні з патріотами. Помер, як герой.

Тимофій Амросієвич слав радіограми, намагався дізнатися подробиці смерті Руднєва, але на місці нічого з’ясувати не вдалося.

Його особистий інформатор «Загорський» повідомляв: «Руднєв невідомо де, зв’язок з ним не встановлений. Ковпаком заходів до розшуку Руднєва прийнято не було. Винен у загибелі Руднєва Ковпак… У Ковпака не вірять, група розклалася… Судячи з німецьких листівок, Руднєв убитий… Він був поранений в голову і в ногу…».

«Ковпак не вживав заходів тому, що посварився з ним і бажав його загибелі», радирував пізніше «Загорський».

У радіограмі «Загорського» від 27 серпня наводилися слова командира мінерів Терехова: «Дізнавшись про загибель комісара, Ковпак вигукнув: „Одним крохобором менше!“». Однак Строкач відмовився вірити агенту, порахувавши його наклепником.

Незважаючи на важку обстановку, в якій знаходилося з’єднання, Строкач зажадав від Ковпака з’ясувати обставини загибелі комісара. Той «відписався» перед ним тільки через місяць.

В кінці серпня він повідомив Хрущову і Строкачу про обставини загибелі комісара: «За даними одного бійця Глухівського партизанського загону стало відомо, що комісар частини Семен Васильович Руднєв 5 серпня, під час бою за місто Ділятин, був поранений в ногу і руку. Біля нього знаходилися комендант, дві сестри і чотири бійці. Відправлена мною група бійців другого батальйону для виводу їх до частини, на місці поранення не знайшла ні Руднєва, ні бійців, проведені заходи розшуку до цього часу позитивних результатів не дали».

Першою покинула гору група командира. Близько трьохсот людей залишили місце стоянки. Колону очолювали Базима, Панін і Тутученко. Крім зброї, кожен з них ніс за плечима речовий мішок. Ковпак шкутильгав поряд з колоною. Він спирався на палицю, сильно прилягав на ногу.

Ядро групи становила рота Федора Андрійовича Карпенка — самий витривалий і боєздатний підрозділ. Всі бійці були озброєні автоматами вітчизняного виробництва.

Група просувалася в східному напрямку. Її шлях пролягав на рівнину через гори. Це викликало у бійців масу непорозумінь і обурення. Вони рвалися «в степя», до хліба, а їх вели туди, де їжа представлялася дуже туманною перспективою.

Ще до виходу Карпенко розсварився з Вершигорою. Той втомився доводити командиру роти, чому він не йде разом з ним на рівнину, а залишається з Ковпаком в горах.

— Федір Андрійович, суть нашого маневру полягає в тому, що ми виходимо зоряним маршрутом. Тобто в різні боки. Ти зрозумів?

— Дайте мені померти в степях, — не здавався командир роти автоматників.

— Карпо, не поспішай на той світ. На той світ завжди встигнеш, — переконував його Жора Гроздовський.

— Давай поміняємося, якщо ти такий розумний. Я піду з Вершигорою, а ти з Ковпаком.

— Не Бузи, Федя, — знову втрутився в розмову Петро Петрович. — Ти не можеш ні з ким помінятися. За тобою стоїть рота. Куди кому йти, ми вирішували спільно. Всі впевнені, що наша група йде на вірну смерть. Вороги зараз розосередилися внизу.

В таких розмовах пройшов день. Увечері група Ковпака першою залишила стоянку. Зовсім змарнілий, Дід пропустив бійців. Довго дивився на залишившихся партизан. Йому махали руками командири груп і бійці. Попереду всіх стояв, погладжуючи руду бороду, Вершигора.

Сидір Артемович не витримав. Скупа чоловіча сльоза скотилася по його щоці. Він постійно дошкуляв себе за те, що наполіг йти в гори всім складом. За кілька тижнів він втратив те, що створювалося роками. З декількох тисяч чоловік він йшов з трьома сотнями. І хоч домовилися зібратися в районі хутора Конотоп, він розумів, що йому ніколи вже не доведеться командувати з’єднанням.

До того ж, він розумів, що за розгром з’єднання комусь доведеться відповідати. З Руднєва вже нічого