Читати книгу - "Діаболік"

Я аж ніяк не добра душа. Я давно змирився з тим, що коли стану на обраний путь, мої руки будуть у крові...

Я повинен жити із цим тягарем, Немезідо, що я і зроблю. Я житиму із цим.

Тайрус міг жити з кров’ю невинних на руках. Він відмовився принести мене в жертву. Я була єдиною річчю, яку він не хотів втратити. Тож...

Тож...

Це було ось чим. Щось, чим він був готовий пожертвувати.

Тепер Сайдонія лежала на ліжку. Я обгорнула її простирадлом Елантри і закрила її темні очі. Її шкіра була холодною. Вона стала попелястого кольору, і я довго дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, як Донія, котра завжди дивилася на мене очима, сповненими життя, може лежати переді мною нерухомо, як воскова фігура.

Я зайшла в душ і змила кров Елантри. Потім одягла одну з її суконь. Не варто привертати до себе увагу, розгулюючи по «Валор Новус», зі слідами кровопролиття.

Справжнє кровопролиття було попереду.

Туман застелив мені очі, коли я зайшла під склепіння небесного куполу й пройшла крізь натовп людей, які поверталися з Великої Геліосфери. Я змусила себе пригадати Невені та її попередження, яким я так легко знехтувала.

Тайрус може бути ворогом твого ворога, але він усе одно залишається Домітріаном. Ніколи не довіряй їм. Жодному з них. Це родина вбивць і брехунів. Можливо, він і не відкрив ту ампулу із Розчинним Туманом, але він все-таки приніс її із собою. Про що це говорить?

Він приніс Розчинний Туман, знаючи, як це небезпечно, тому що усвідомлював силу погрози, силу відвернутої смерті. Він був достатньо розумним і далекоглядним, щоб не викинути ампулу і не залишити її на кораблі.

А потім, коли ми злітали з поверхні Люміни, він поцілував мене... Біль пронизав мене, як від смертельної колотої рани.

Олія для помазання повідала мені всю правду. Я занадто поважала Тайруса, щоб повірити, ніби він здатний на подібну помилку, щоб повірити, ніби він міг випадково розкрити свої почуття до мене... повірити, ніби він міг випадково розказати Елантрі, якою отрутою скористатися.

Моя голова розколювалася, і вогні навколо ніби пливли. Я дійшла до приймальної зали якраз, коли звідти вийшла Сигна. Вона зловила мій погляд, але пройшла повз, навіть не привітавшись. Замість того вона відвела вбік кількох найманих працівників Домітріанів, які чекали біля дверей.

Діаболіки Імператора також не охороняли дверей.

Сигна розчистила для мене шлях, але я не розуміла, чому вони відсутні. Я ввійшла до приймальної зали. Коли мої очі звикли до напівтемряви, я побачила, як вони всі — Тайрус, Дівайні, Салівар, Рандевальд — їдять і п’ють поміж парів, що повільно пливуть навколо них. Хезерд й Енгвіш завмерли біля дальньої стіни.

Ще одна дивина. Вони були занадто далеко, аби втрутитися, якщо я зараз зроблю свій хід.

Але я цього не зробила. Я зупинилася, тільки-но вони мене помітили.

Розмова стихла. Усі Домітріани з подивом поглянули на мене: колишня коханка Тайруса — незваний гість. Я розрізнила ботів безпеки, що продзижчали в моєму напрямку, — це були єдині охоронці в кімнаті, яких насторожила моя присутність.

— Сайдоніє? — спитав Тайрус. Він кинув один погляд на моє обличчя і скочив на ноги. — Сайдонія, що сталося?

Який чудовий актор! Перед моїми очима стояло обличчя Сайдонії на смертному одрі, і я просто дивилася на нього з відстані, що розділяла нас, і здавалася тепер невимірною.

Він справді вірив, що зможе організувати вбивство Сайдонії, і я не зрозумію, що він до цього причетний? Звичайно. Якби Сигна не прийшла і не промовила це вголос, я б ніколи не подумала, що це його рук справа.

Але тепер, коли мене наштовхнули на цю думку, це здавалося єдиним можливим варіантом.

Ти поставиш її життя вище за своє. Але я так не вчиню.

Це було те, що міг зробити Діаболік, — вбити одну невинну людину заради іншої, найдорожчої людини. Я могла це зрозуміти, тому що вчинила б так само, але я ніколи не зможу пробачити цього.

Я знала, що маю вчинити як Діаболік Сайдонії: помститися за цю огидну зраду. Вирвати його серце, як він вирвав моє. Розірвати його на шматки. Мій зір затуманився, бо я довгий час дивилася не кліпаючи, а потім я була змушена відвернутися, бо навіть тепер не могла вбити Тайруса. Можливо, Сигна і розчистила для мене шлях, але я не була її зброєю. Я навіть не належала сама собі.

Хтось спланував вбивство Донії, і я за це помщуся, але діятиму як Тайрус — не відкрито. Я впала на підлогу, опустившись на руки й коліна, і віддавши себе на волю Імператора.

— Я повинна зробити зізнання.

— Що це таке? — запитав Імператор, піднімаючись на ноги.

— Ваше Високопреподобство, я маю доповісти про змову проти вас.

Тайрус напружився, а Імператор підняв руку, коли його Діаболіки приготувалися накинутися на мене. Краєм ока, я побачила, як Сигна заходить до кімнати і раптом вражено зупиняється, побачивши