Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

— То його хвороба була суцільною симуляцією? — майже прохрипів Дет Дут до головного лікаря. — Не вірю!

— Не зовсім, — високий худорлявий чоловік у білому халаті знехотя ступив півтора кроки до ліжка. — У дуумвіра Сата Сата того вечора справді стався гіпертонічний напад, але інсульту, як ми тепер розуміємо, не було.

— Прикидався, паскуда! — дуумвір ляснув себе по колінах обома долонями. — Прикидався! А як Ви цього не розпізнали? — примружився він на лікаря.

— Перед досвідченими невропатологами симулювати інсульт неможливо, — обережно докинув від дверей офіцер, віддано дивлячись в обличчя дуумвіру.

— Так, — приречено погодився медик. — Але від моменту госпіталізації Сата Сата і до самого його зникнення позавчора вранці з ним перебували лише його особистий довірений лікар та дві медсестри. Навіть консиліум ми мусили провести за симптомами, які той лікар переповів нашим фахівцям. Їх не допустили до огляду хворого.

— Хто наказав так вчинити? — гаркнув Дет Дут.

— Підполковник Буртак, — лікар трохи затнувся з переляку. — Він прибув до нас одразу після госпіталізації Сата Сата і віддав таке розпорядження... м-м-м... від Вашого імені. Сказав, що незабаром прибудуть лікарі з якогось надсекретного медичного центру і неодмінно врятують дуумвіра, а нам до нього заборонено підступатися. Особистий медик Сата Сата тоді додав, що стан пацієнта стабільний, і потреби у екстрених заходах немає.

— Йдіть геть, — гримнув Дет Дут на начальника госпіталю, і той миттю вивітрився з палати. — Отже, Буртак спланував зраду ще до того, як Сат Сат прикинувся, що його розбив удар. Не виключено, що вони діяли спільно, а мене Буртак використав утемну, як він це добре вміє. Навмисне приводив до палати, щоб у госпіталі бачили, що я в курсі того, як лікують Сата Сата!

Дуумвір поволі підвівся, узявшись за руку доладного і вправного, але низькорослого офіцера.

— Що показала на допитах дружина Буртака? — Дет Дут підійшов до вікна та обома долонями сперся на підвіконня.

— Сказала, що десь зо два тижні тому її чоловік повідомив, що їде на виконання завдання і дасть про себе знати, щойно буде змога, — відповів контррозвідник. — Він так завжди чинив, коли відбував у відрядження.

— Відпускайте її з буцегарні, — махнув рукою Дед Дут. — Навряд чи Буртак посвячував ту дурепу у свої наміри, але якщо вона буде вдома, є маленький шанс, що він з якихось міркувань вийде з нею на зв'язок. Чим Ратх не жартує!

У двері обережно постукали. На прозі з'явився особистий ад'ютант Дета Дута — кирпатий білявий бевзь з великими й тупими водянисто-сірими очима. Він передав дуумвіру запечатаний конверт і за помахом його руки миттю зник.

— Однією загадкою менше! — прохрипів Дет Дут, проглядаючи отриманий рукописний лист. — Паскудний Сат Сат дав про себе знати! Ультиматум оголошує. Пише, що перебуває у надійному місці, під захистом надійних партійців. Вимагає, щоб я добровільно зізнався у скоєних злочинах проти Республіки та постав перед Народним трибуналом! Не здогадуєтеся, де він може бути?

— Насмілюся доповісти, — офіцер помітно зблід. Він не чекав, що доля, яка після втечі Буртака наблизила його до вершини владної піраміди, вже наступної миті примусить вибирати між двома владоможцями, з яких невідомо хто сильніший. — Припускаю, що Сат Сат може переховуватися на території Академії Сили. Начальник Академії — його односелець.

— Начальник має величезні зв'язки у армії — його випускниками є мало не увесь генералітет, — у словах Дета Дута було виразно чути розпач. — Хутчіш ходімо звідси!

Попри насичений, важкий день, спати Нодові не хотілося — нервове збудження не втамувало й вино, щойно випите з друзями. Тому він узявся до книжки, яку разом з його напівпорожньою валізою вже перевезли з особняка Самуса.

Головний герой роману Марко саме опинився перед непростим вибором. Отаман Михайло викликав його для розмови. Юнак мав сам визначити свою подальшу долю — лишитися у анклаві чи повернутися до свого світу. Складність рішення полягала у тому, що після повернення Маркові буде дуже непросто жити зі знанням про існування усього, що він тут побачив і про що дізнався. Він не зможе розповісти про цю пригоду жодній людині, бо його просто вважатимуть божевільним, і тоді життя складеться зовсім кепсько — він прирече себе на злидні та зневагу більшості тих, хто знатиме його. Та якщо він залишиться тут, то не зможе приходити до своєї рідні — для них він назавжди зникне безвісти. У анклаві йому доведеться багато вчитися і працювати, щоб не бути зайвим членом цієї дивовижної спільноти потойбічних сутностей та людей.

— Не журися, козаче, — поплескав Марка по плечу Ілько, який теж був присутній при розмові. — Колись і мені довелося з мого першого сторіччя перебратися аж у двадцять перше, а зрештою і до Білого замку аж на іншому краю галактики разом з друзями дістатися. Вони прикольні, сам скоро побачиш.

— Я не вимагаю від тебе негайної відповіді, — говорив Михайло. — Маєш аж три дні на роздуми.

— Щось я думаю, що ти лишишся із нами. Правда ж, Лахудрику? — запитав кудись у повітря Ілько, але домовик не відгукнувся. — Це він на мене дується, бо ми заклалися, й весь із себе «магістр езотерики» програв.

— А про що була суперечка? — поцікавився Марко. Він хотів більше знати про взаємини у анклаві, бо про себе вже вирішив залишатися тут.

— Та ось, — Ілько дістав цупкий блискучий прямокутний шматок чогось подібного до паперу та подав Маркові.

На папері, мов живі, були намальовані Ілько та Лахудрик, за ними видніло знайоме озеро, над яким клубочилося помаранчево-сіре марево.

— Це що? — Михайло взяв невеликий аркуш та прочитав на звороті: — «На добру пам'ять від Лахудрика Пенатія та Ілька!» От хвалько мале! Це він, мабуть, для колег-домовиків у Києві. — А хто знімав?

— Так Рамир, — відповів Ілько. — Ми посперечалися з Лахудриком, чи завжди він не відображається на світлинах. Якщо його знімати на смартфон чи інший цифровий прилад, то, як тобі, Михайле, відомо, на світлині його геть не видно. Та я взяв