Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Ніч Ренсом провів там-таки на схилі, під струменистими деревами, які дарували йому казкові пахощі, захищали від вітру та стиха щось нашіптували, а рано-вранці подався далі. Спочатку йти довелося крізь густий туман, а коли він розвіявся, Ренсом побачив, що піднявся вже на просто неймовірну висоту — море тепер оточувало землю зусібіч, не було його тільки попереду; натомість там височіли, зовсім уже недалеко, скелі дивного шарлахового відтінку Між двома найближчими виднівся прохід, за яким проглядало щось м’яке й червоне — роздивитися краще було годі. І тут Ренсома охопило достоту дивне почуття: він знав, що мусить увійти до потаємного місця, яке охороняли ті скелі, і водночас усвідомлював, що не наважиться цього зробити. Роззирнувся довкола, шукаючи янгола з вогненним мечем: адже увійти туди йому звелів сам Малелділ. «Це і найбільше благочестя, і найбільше блюзнірство з усього, що мені будь-коли доводилося робити», подумав він і рушив уперед. Увійшовши у прохід, Ренсом побачив, що червоніє там не сама скеля, а квіти, великі квіти, з вигляду трохи схожі на лілії, а забарвленням — на троянди. Невдовзі ті квіти вкривали вже не тільки скелі, але й землю, і, поволі крокуючи вперед, йому доводилося ступати просто по них. Тільки тепер кров із п’ятки не залишала на землі жодних слідів.

Пройшовши між скелями, він поглянув уперед — виявилося, на самісінькій вершині гори була неглибока западина. Перед ним лежала маленька долина, заповідна, немов долина десь на вершечку хмари, встелена килимом із червоних квітів і оточена десятком осяйних скель; посередині виднілося озерце, у непорочному дзеркалі якого відбивалося золоте небесне склепіння. Квіти червоніли повсюди, окреслюючи всі вигини берега. Пройнятий почуттям неймовірного благоговіння, Ренсом поволі ступив ще кілька кроків уперед і спинився, схиливши голову. На березі озерця щось біліло. Що це, вівтар? Латка білих лілій серед червоних? Могила? Але чия? Та це була не могила, а гріб, відкритий і порожній; кришка лежала збоку.

Ренсом, звісно, відразу все збагнув. Перед ним лежав брат-близнюк тієї схожої на гріб колісниці, в якій ангели доправили його з Землі до Венери. Тепер настав час повертатися назад. Якби він сказав: «Тепер мене у ньому поховають», то ледве чи надто зрадив би почуттям, які охопили його тієї хвилини. Снуючи такі думки, Ренсом поступово усвідомив, що у двох місцях неподалік із квітами, світлом та повітрям коїться щось дивне, а тоді помітив, що кров у нього ніби швидше застугоніла у жилах; його охопило вже знайоме, та все одно вельми химерне відчуття, ніби він раптом став зовсім маленьким та нікчемним. Зрозумів, що поруч знаходяться два елділи, проте й далі мовчав. Не йому годилося заговорити тут першим.

XVI

У повітрі пролунав чистий, немов далекий звук дзвонів, безтілесний голос — і Ренсома пройняв дрож.

— Вони ступили на сушу і піднімаються сюди, — почув він.

— Син Адама з Тулкандри вже тут, — озвався і другий голос.

— Поглянь на нього і проймися любов’ю, — мовив перший голос. — Він — усього лишень порох, наділений здатністю дихати, і найлегший наш доторк миттєво його розплотить. Найкращі думки, які приходять йому до голови, змішуються часом із такими помислами, що варто нам тільки припустити подумки щось подібне, як наше світло вмить згасне навіки. Але тіло його — то тіло Малелділа, і гріхи йому прощено. Саме його ім’я звучить мовою того краю, де він народився, як Елвін — «друг елділів».

— Як багато ти знаєш! — здивувався другий голос.

— Я побував під небом Тулкандри, яку він називає Теллус, — відповів перший. — У повітрі там аж рояться темні створіння, десь так, як у Глибоких Небесах — світлі. Я чув, як поневолені мешканці того світу розмовляють різними, розділеними мовами, і Елвін багато розповідав мені про свою планету.

За цими словами Ренсом зрозумів, що перед ним — Оярса Малакандри, великий правитель Марса. Ясна річ, він не впізнав його по голосу — голоси елділів не відрізняються один від одного. У цих голосах немає нічого тілесного, нічого від легенів чи уст, і завдяки чому вони сягають людських вух — відомо тільки самим елділам.

— Якщо можна, Оярсо, — мовив Ренсом, — повідай мені, з ким ти розмовляєш.

— Це Оярса, — відказав той. — Тут мене так не величають. Я Оярса на своїй планеті, а тут я тільки Малакандра.

— А я — Переландра, — докинув другий голос.

— Не розумію, — сказав Ренсом. — Владарка говорила мені, що в цьому світі немає елділів.

— Просто досі вони не бачили мого обличчя, — відповів другий голос, — хіба тоді, коли воно проглядало в океанських просторах, у небесному склепінні, в островах, печерах і деревах. Мені не було поставлено тут правити ними, та поки вони були молоді, я правила всім решта. Я зробила цей світ круглим, коли він відділився від Арболу. Я випряла тут повітря і зіткала склепіння неба. Я звела Тверду Землю і цю священну гору — так навчив мене Малелділ. Усе, що співає, все, що літає, все, що плаває моїми грудьми, все, що прокладає ходи у моїх найсокровенніших глибинах, — все це належало мені. Сьогодні ж усе це в мене забирають. Нехай же буде благословенне ім’я Його!

— Він тебе не зрозуміє, — озвався правитель Малакандри. — Подумає, що це для тебе велике горе.

— Але ж він нічого такого не говорив, Малакандро.

— Твоя правда, не говорив. Це ще одна з тих дивних звичок, що їх набули діти Адама.

На хвилину запала тиша, а тоді Малакандра звернувся до Ренсома:

— Ти краще це зрозумієш, якщо порівняєш із чимось зі свого світу.

— Гадаю, я збагнув, про що мова, — сказав Ренсом. — Один із Малелділових найближчих послідовників у нашому світі говорив так: коли діти у великій родині сягнуть повноліття, ті, хто опікувався їхнім майном і кого вони, можливо, й на очі ніколи не бачили, мають віддати їм геть усе.

— Ти добре все зрозумів, — мовила Переландра. — Так і співучий звір залишає німу мамку, яка його вигодувала.

— Співучий звір? — перепитав Ренсом. — Я радо дізнався би про нього більше.

— У цих звірів немає молока, тому їхніх дітей завжди вигодовує самка іншого виду — велика й гарна, але німа. Доки співучий звір маленький, він живе разом із її власними дітьми і в усьому їй кориться, та коли виростає, то перетворюється на одне з найтендітніших і найславніших створінь у цьому світі й іде від неї. Вона ж лишень зачудовано дослухається згодом до його пісні.

— Навіщо Малелділ звелів, щоб це було саме