Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Ще добру годину він брів униз тим струменистим обширом (це виглядало достоту так, наче йдеш по коліна у бистрому потоці), а тоді почався вже справжній ліс, де дорогу йому перетнула річка, що стрімко текла каменистим руслом зліва направо. Це була вже та лісиста долина, яку Ренсом стільки днів розглядав згори; за річкою терен знову починав поволі підніматися. Під високими кронами панували врочисті бурштинові сутінки, поміж каменями нуртувала вода, а понад усім цим здіймався той самий гучний спів, який запав йому у пам’ять ще на вершині гори і звучав тепер так голосно і мелодійно, що він повернув праворуч, вниз за течією річки, сподіваючись все ж таки дізнатися, звідки лине ця неймовірна пісня. Майже відразу Ренсом з рідколісся, де лишень подекуди височіли могутні дерева, потрапив у густі, проте не колючі зарості, вкриті рясним цвітом. Скоро вся голова і плечі у нього були всипані пелюстками, а боки позолотив пилок. Пальці то тут, то там натрапляли на смолисті галузки, і кожен доторк наче будив зі сну все нові й нові пахощі, які проймали його всього, даруючи несамовиту, безмежну насолоду. Коли Ренсом невдовзі забрів у такі хащі, що нічого не бачив навіть на крок уперед, спів раптом стих, почулося якесь шарудіння і затріщали гілочки; він прожогом метнувся туди, але нічого не знайшов і вже ледь не вирішив дати собі спокій та йти далі своєю дорогою, коли пісня зазвучала знову лишень трішечки віддалік. Він знову кинувся на звук і знову — марно. Така-от гра у хованки тривала чи не годину, коли нарешті Ренсомові старання було винагороджено.

Тихенько скрадаючись у гущавині, коли спів линув особливо гучно, він поміж усипаним квітками галуззям побачив щось темне. Тепер Ренсом рухався тільки тоді, коли та істота співала, та завмирав на місці, коли змовкала, і хвилин через десять зумів кінець кінцем її як слід розглянути. Вона сиділа по-собачому, чорна й лискуча, значно більша за Ренсома; передні лапи скидалися на молоді деревця, а широкі м’які стопи нагадували верблюжі. Величезний заокруглений живіт відливав у сутіні білизною, а шия, схожа на конячу, здіймалася високо над плечима. Голову видно було збоку — з широко відкритої пащі лилися радісні трелі; здавалося, можна побачити, як спів зароджується глибоко у тремтливій горлянці цієї химерної тварини. Ренсом зачудовано дивився на великі вологі очі, на тремтячі, чутливі ніздрі. Раптом пісня обірвалася: істота помітила його, метнулася вбік і зупинилася за кілька кроків, тепер уже на всіх чотирьох лапах, помахуючи довгим пухнастим хвостом. Це вперше на Переландрі йому трапилася тварина, що виявляла страх перед людиною — якщо тільки то був страх. Коли він підкликав її, вона все ж підійшла, ткнулася оксамитовим носом йому в руки і дала себе погладити, проте майже відразу відсахнулася і, зігнувши довгу шию, сховала голову між лапами. Далі цього справа не пішла, і коли за якийсь час тварина зникла в гущавині, Ренсом її не переслідував: йому здавалося, що так він тільки вразить полохливу сором’язливість та незайманість цієї істоти, адже було зрозуміло, що вона хоче так і зостатися назавжди піснею, яка звучатиме у самому серці цих неходжених лісів. Відтак він подався далі своїм шляхом, а вже за мить, наче у подяку за віднайдену самотність, все навколо знову сповнив чудовий спів, ще гучніший та чарівніший, ніж доти.

Тепер Ренсом попрямував, більше ні на що не відволікаючись, до великої гори попереду і вже невдовзі вийшов з лісу біля її підніжжя. Далі починався такий крутосхил, що підійматися довелося чіпляючись за що завгодно і ногами, і руками. Десь за півгодини він здивовано усвідомив, що майже й не втомився. Ще трохи — і Ренсом знову потрапив поміж низенькі струменисті дерева; цього разу вітер дув під гору, тож шлях пролягав широким і стрімким блакитним потоком, який із доброго дива раптом розвернув свою течію догори. Варто було вітрові бодай на секунду влягтися, як кінчики листків починали під власною вагою потрохи згортатися, і це робило їх подібними на гребені хвиль в бурю. Ренсом підіймався і підіймався, не відчуваючи особливої потреби у відпочинку, та все ж час від часу ненадовго зупинявся, щоб розглянутися довкола. Він опинився вже так високо, що кришталеві бескиди, біля яких і розпочалася ця мандрівка, виблискували тепер ген-ген по той бік долини на одному рівні з ним. Зараз уже можна було побачити, що за цими бескидами здіймалося безліч таких же кришталевих гір, за якими починалося широке й таке ж блискітливе плоскогір’я. Під відкритим сонцем на нашій планеті дивитися в той бік було б просто неможливо, тут же кришталь лишень м’яко мерехтів, віддзеркалюючи всі ті відсвіти та переливи, що їх переландрійське небо черпає з океану. Ліворуч від плоскогір’я височіли стрімкі, зеленаві на вигляд гори. Ренсом сходив дедалі вище й вище, й поступово і ті гори, і плоскогір’я опускалися все нижче і робилися щораз меншими, а за ними проступав якийсь тонкий, сливе невагомий серпанок — от наче цілі розсипи аметистів, смарагдів та золота перетворилися на пару й розчинилися у повітрі. З кожним кроком угору того серпанку ставало все більше й більше, і ось нарешті він обернувся морським обрієм, що мерехтів понад горами. Море розросталося і ширилося навсібіч, а гори позаду маліли, і незабаром вже здавалося, наче ті гори лежать на дні велетенської чаші, за вінця якої правив переландрійський океан; та попереду все так само здіймався безконечний схил, то блакитний, то фіалковий у хисткій імлі струменистих дерев, листя яких і далі віялося вгору. Лісиста долина, де Ренсом зустрів того дивовижного співучого звіра, вже давно зникла з очей, гора, з якої він вирушив у дорогу, перетворилася на невеличкий пагорб біля підніжжя цього нескінченного схилу, кудись поділися птахи, під розмаяною листвою не сновигали більше дрібні тваринки, а він невтомно йшов і йшов догори, от лишень з ранки на п’яті трішки сочилася кров. Не відчував ні самотності, ні страху, нічого не хотів і навіть не думав ні про те, що неодмінно повинен піднятися на цю гору, ні про те, навіщо йому туди підійматися. Сходження було для нього не дією, а станом, способом життя, і це його цілком влаштовувало. Якось йому спало на думку, що він, напевне, вже помер, і власне тому й не знає втоми, адже не має тіла. Ранка у п’ятці засвідчила, що він все ще живий, проте навіть потойбічна мандрівка не могла