Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

ласку, ніж тим Високим ельфам, котрі продовжували мешкати в Середземні: стомившись од смертних земель, вони, зрештою, змогли зійти на корабель у Сірих Гаванях і відплисти до Крайнього Заходу; цього не було скасовано й опісля зміни світу. Проте Ельрондовим дітям теж запропонували вибір: піти разом із ним поза кола світу або, залишившись, стати смертними й закінчити свої дні в Середзем’ї. Тож хоч якими були би підсумки Війни за Перстень, Ельронда вони так чи так обтяжували смутком[12].

Тим часом Ельрос обрав рід людський і залишився з едайнами: єдине, що йому було подаровано, — це довгий вік, значно довший, аніж у звичайних людей.

Як винагороду за страждання під час борні з Морґотом валари — Охоронці Світу — подарували едайнам віддалений од небезпек Середзем’я край. Тому більшість едайнів рушила за Море та, пливучи вслід за Еарендиловою Зорею, дісталась урешті до великого острова Елени, найзахіднішого з усіх Смертних земель. Там едайни заснували королівство Нуменор.

Посеред того острова височіла гора Менельтарма, з вершини якої зіркі люди могли роздивитися білу вежу ельдарської Гавані на Ерессеа. Тамтешні ельфи навідувалися до едайнів і збагачували їх знаннями та численними дарунками; проте свободу нуменорців обмежувало одне-єдине табу — «Заборона Валарів»: їм не було дозволено відпливати так далеко, щоби береги їхнього острова зникали з очей, чи ступати на Невмирущі Землі. Бо хоч едайнам і було вділено довгого віку (попервах утричі довшого, ніж звичайним людям), але вони залишилися смертними, адже валари не мали права відняти в них Людський Дар (чи то, як назвали його пізніше, Судьбу Людей).

Першим королем Нуменору був Ельрос, згодом відомий як носій високоельфійського імені Тар-Міньятур. Нащадки його вікували довго, та, врешті-решт, таки помирали. Утім, через певний час, ставши могутніми, вони пожалкували, що їхній праотець зробив саме такий вибір, і зажадали стати безсмертними ще в межах світу, долучившись до долі ельдарів, тож і нарікали на Заборону. Через те і спалахнуло повстання нуменорців, наслідком якого — не без лихих Сауронових напучувань — стало Повалення Нуменору та знищення стародавнього світу, про що й розповідає «Акаллабет».

*

Ось перелік імен Королів і Королев Нуменору: Ельрос Тар-Міньятур, Вардамир, Тар-Амандилл, Тар-Елендил, Тар-Менельдур, Тар-Альдаріон, Тар-Анкаліме (перша Королева-Правителька), Тар-Анаріон, Тар-Суріон, Тар-Тельперієн (друга Королева), Тар-Мінастір, Тар-Кір’ятан, Тар-Атанамир Величний, Тар-Анкалімон, Тар-Телеммайте, Тар-Ванімельде (третя Королева), Тар-Алькарін, Тар-Кальмакіл, Тар-Ардамін.

Ардамінові наступники, переймаючи скіпетр, обирали нуменорські (адунайські) імена: Ар-Адунахор, Ар-Зімратон, Ар-Сакальтор, Ар-Ґімільзор, Ар-Інзіладун. Ін-зіладун покаявся за вчинки своїх попередників і прибрав собі ймення Тар-Палантир — «Далекозорий». Його донька повинна була зійти на престол як четверта Королева Тар-Міріель, однак скіпетр захопив Королів небіж, котрий став Ар-Фаразôном Золотим — останнім Королем Нуменору.

Перші кораблі нуменорців повернулися до Середзем’я у дні правління Тар-Елендила. Його найстаршою дитиною була донька Сильмарієн. Її сином був Валандил, перший із-поміж Володарів Андуніє на західних теренах, славних своєю дружбою з ельдарами. Його нащадки — Амандил, останній із Володарів, і Амандилів син Елендил Високий.

Шостий Король залишив по собі єдину дитину — доньку. Вона і стала першою Королевою; і саме тоді нуменорці ухвалили новий закон про успадкування титулу, згідно з яким скіпетр переходив до найстаршої дитини короля, байдуже, чи чоловік це, чи жінка.

Королівство Нуменор існувало до кінця Другої Епохи, примножуючи владу та розкіш; і до середини тієї Епохи дедалі зростали також мудрість і радість нуменорців. Перші ознаки тіні, якій судилось упасти на них, з’явились у дні Тар-Мінастіра, одинадцятого Короля. Саме він вирядив могутнє військо на допомогу Ґіл-ґаладові. Він любив ельдарів, але й заздрив їм. На ту пору нуменорці, дослідивши всі східні моря, стали видатними мореплавцями і прагнули поплисти на Захід, у заборонені води: і що щасливішим ставало їхнє життя, то сильніше жадали вони ельдарського безсмертя.

До того ж, опісля Мінастіра, Королів полонила жадоба багатства та влади. Спершу нуменорці прибували до Середзем’я як наставники і друзі звичайних людей, котрим дошкуляв Саурон; але згодом нуменорські гавані перетворилися на фортеці, які тримали в покорі великі прибережні території. Атанамир і його наступники обклали людей високими податками, а нуменорські кораблі поверталися додому, навантажені багатою здобиччю.

Саме Тар-Атанамир уперше відкрито оскаржив Заборону та заявив, що й він справедливо заслуговує поділяти ельдарське безсмертя. І тінь почала густішати, і думка про смерть очорнила серце цього народу. Тоді нуменорці розділилися: по один бік опинилися Королі й ті, хто їх підтримував, — вони відчужились од ельдарів і валарів; а по інший — нечисленні Вірні (так вони себе називали), котрі жили головно на заході країни.

Королі та їхні послідовники поступово відмовилися від ельдарських мов; і, зрештою, двадцятий Король прибрав собі королівське ім’я нуменорською, нарікшись Ар Адунахор — «Володар Заходу». Вірні сприйняли це за лихий знак, адже доти таким титулом годилося величати винятково когось із валарів або й самого Старшого Короля[13]. Власне, Ар-Адунахор і почав переслідувати Вірних, караючи тих, котрі відкрито послуговувались ельфійськими мовами; а ельдари вже не припливали до Нуменору.

Влада та багатство нуменорців дедалі множилися; проте тривалість їхнього життя скоротилась, а страх смерті посилився, відтак вони втратили радість. Тар-Палантир спробував виправити скоєне зло, та було вже занадто пізно: в Нуменорі спалахнули повстання і чвари. По смерті цього Короля скіпетр захопив його небіж, очільник повстання, і на престол зійшов Король Ар-Фаразôн. Ар-Фаразôн Золотий був найпихатішим і наймогутнішим із правителів і бажав здобути ні більше ні менше як титул короля світу.

Тож він вирішив кинути виклик одноосібному правлінню Саурона Величного в Середземні й по якомусь часі, відпливши з величезним флотом, висадився в Умбарі. Міць і пишнота нуменорців були такі приголомшливі, що Сауронові слуги покинули його; і Саурон принизився до того, що віддав шану Королю і вимолив у нього прощення. Тоді Ар-Фаразôн, засліплений гординею, повіз бранця до Нуменору. І вже зовсім скоро Саурон зачаклував Короля і запанував над його радниками, а відтак знову навернув серця всіх нуменорців — за винятком дещиці Вірних — до темряви.

Темний Володар збрехав Королю, сказавши, що вічне життя належить тому, хто володіє Невмирущими Землями, і що Заборону вигадано хіба для того, щоби Королі Людей ні в чому не перевершили валарів.

— Але ж великі Королі здобувають те, що належить їм за правом, — мовив Саурон.

І невдовзі Ар-Фаразôн прислухався до тієї поради, бо відчув, що дні його добігають кінця, а страх перед Смертю позбавив його розуму. Тож він зібрав якнайбільше