Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

в остаточних переговорах у штаб-квартирі фельдмаршала Алекзандера в Казерті. Шістнадцятого березня Молотов вимагав, щоб переговори в Берні припинили. Він повторив свою вимогу в листі від 24 березня, звинувативши західних союзників у переговорах за спиною СРСР. Того ж дня Рузвельт написав Сталіну, подаючи весь інцидент як непорозуміння. У телеграмі президента не було жодного слова про зустріч Даллеса з Вольфом 8 березня; направлення Алекзандером переговірників до Швейцарії пояснювалося необхідністю перевірки «непідтвердженої інформації» щодо бажання деяких німецьких офіцерів організувати капітуляцію. «До цього часу спроби наших представників організувати зустріч із німецькими офіцерами не досягли успіху, але все ще видається, що така зустріч є можливою», — писав президент. Рузвельт ішов по краєчку між напівправдою та прямим обманом, не згадуючи у своєму листі не лише «конференцію» Даллеса з Вольфом, а й зустріч із Вольфом 19 березня, у якій узяли участь представники фельдмаршала Алекзандера.

На Сталіна це не справило враження. Він відкинув паралель Рузвельта між зустріччю у Швейцарії та переговорами про капітуляцію німецьких військ на Східному фронті. В останньому випадку війська були оточені й не мали іншого вибору, як здатися, щоб уникнути знищення, тоді як на Західному фронті німецькі війська не були оточені та не стикнулися з перспективами анігіляції. «Якщо, втім, — писав Сталін, — німці на півночі Італії прагнуть переговорів, щоб здатись і відкрити фронт для військ союзників, тоді вони повинні мати інші, більш далекосяжні цілі, що впливають на долю Німеччини». Сталін відкрив свої найбільші страхи: він хотів уникнути ситуації, коли німецьке командування припинить воєнні дії з англо-американськими союзниками, продовжуючи воювати на Східному фронті. Він стверджував, що під прикриттям швейцарських переговорів німці вже перекидали свої підрозділи з Італії на Східний фронт.

Рузвельт, не впевнений, чи потребував реакції лист Сталіна, усе-таки підписав відповідь, де зазначалося, що вилучення трьох німецьких дивізій (дві з них перекинули на Східний фронт) відбулося задовго до того, як почалися переговори у Швейцарії. Рузвельт також категорично заперечував саме існування перемовин. «Немає ніяких переговорів про капітуляцію, — заявив Рузвельт. — Я повинен повторити, що зустріч у Берні мала єдину мету — налагодити зв’язок із компетентними німецькими офіцерами, а не будь-які перемовини».

Підозри Сталіна наростали щодень. А американці та британці не могли погодити власні версії. Хоч Рузвельт продовжував заперечувати, що переговори коли-небудь відбувалися, фельдмаршал Алекзандер поінформував радянців про зустріч із Вольфом 19 березня. У своєму листі від 3 квітня, надісланому наступного дня після отримання телеграми Алекзандера, Сталін змінив свій тон і припустив, що президент не був «повністю поінформований», натякаючи, що той не знає, що відбувається у його власному господарстві. Утім, наступне твердження свідчило або про параною Сталіна, або про свідому провокацію з його боку. Можливо, це було одне і друге разом. Він послався на інформацію, що перебувала в розпорядженні його «військових колег», стверджуючи, що «переговори відбулись і що вони закінчилися угодою з німцями, завдяки чому німецький полководець на Західному фронті маршал Кессельрінґ повинен відкрити фронт для англо-американських військ і дозволити їм рухатися на схід, а британці та американці обіцяли натомість полегшити умови перемир’я для німців».

Тепер настала черга американців дивуватися. Воєнний міністр Генрі Стімсон порадив колегам бути дуже обережними, складаючи відповіді, і враховувати «дивовижну ситуацію в голові Сталіна та в головах його персоналу». Наступний лист Рузвельта до Москви підготував генерал Маршалл та відредагував адмірал Легі. Він передавав «здивування» президента щодо отриманого раніше повідомлення Сталіна і ще раз заперечив проведення будь-яких переговорів у Швейцарії, стверджуючи, що зустрічі там «не мали жодних політичних наслідків». Він також висловив сумнів у надійності Сталінових «інформаторів» та намагався перекласти відповідальність за непорозуміння між союзниками на німців. «Я переконаний, що в Берні ніколи не велося ніяких переговорів, і мені здається, що ваша інформація з цього приводу напевне отримана з німецьких джерел, які доклали наполегливих зусиль, щоб створити розбіжності між нами, щоб певною мірою уникнути відповідальності за свої воєнні злочини. Якщо це було метою Вольфа в Берні, то ваше повідомлення доводить, що він мав певний успіх». Рузвельт як у воду дивився. Саме це було метою німецької операції «Вовна».

Сталін був налаштований більш примирювально в наступному повідомленні, надісланому 7 квітня: «У моєму посланні від 3 квітня мова йшла не про чесність і надійність. Я ніколи не сумнівався у вашій чесності та надійності». Підтримуючи своє попереднє твердження, що німці та західні союзники уклали угоду, він указав на жорсткий опір німецьких військ на сході, на відміну від їхнього небажання воювати на англо-американському фронті. «Що стосується моїх інформаторів, — писав він, — я можу запевнити вас, що це чесні та скромні люди, які акуратно виконують свої обов’язки та не мають наміру когось образити. Ці люди неодноразово випробувані нами на ділі»[549].

Ким були «чесні та скромні люди» Сталіна, які знали про переговори? І британці, й американці вважали, що інформацію про переговори в Берні злили Сталіну німці. Лорд Бівербрук, довірена особа Черчилля, який поділяв цю думку, навіть порадив прем’єр-міністру звернутися до Сталіна з проханням розкрити інформацію, що знали радянці про переговори. Якби Черчилль це зробив, а Сталін із якоїсь причини вирішив задовольнити цікавість Бівербрука, британці та американці були б надзвичайно здивовані.

Автори радянського телевізійного блокбастера 1970-х рр. «Сімнадцять миттєвостей весни», де йшлося про переговори генерала Вольфа у Швейцарії, приписували зрив «сепаратних переговорів» у Берні радянському агенту Максові Отто фон Штірліцу. Саме цю версію засвоїли покоління радянських та східноєвропейських телеглядачів. Правда була набагато прозаїчнішою. Прототипом Штірліца був працівник гестапо й затятий азартний гравець Віллі Леман, якого радянці завербували наприкінці 1920-х рр. Його викрила та розстріляла німецька контррозвідка 1942 р. задовго до початку швейцарських переговорів. Після арешту Лемана радянці більше не мали «кротів» у нацистському апараті безпеки, які могли б звітувати про німецькі контакти із Заходом[550].

Автори офіційної історії російських розвідувальних служб, виданих після розпаду Радянського Союзу, стверджують, що інформація про Бернські переговори надійшла від членів «Кембриджської п’ятірки». Дев’ятого квітня НКДБ прозвітувало, що, згідно з отриманою в Лондоні інформацією, до того як Кессельрінґ зайняв посаду командувача Західного фронту, чи то він, чи то два вищих німецьких офіцери провели переговори з союзниками щодо капітуляції німецьких військ на італійському фронті. Джерело цієї інформації, агент ФБР, почув про переговори від співробітника УСС, який прибув до Британії з Італії. Радянський агент отримав підтвердження цієї чутки від Ґая Лідделла, керівника відділу британської контррозвідки (MI5). З огляду на те, що тоді один із членів «Кембриджської п’ятірки» Ентоні Блант працював у MI5 і був близьким до Лідделла, мабуть, ця інформація надійшла до радянців саме від Бланта. Вона відобразила помилкове переконання багатьох офіцерів союзників, які безпосередньо не брали участь у переговорах, про те, що союзники розмовляли з Кессельрінґом, і правильно визначило їхню мету: капітуляцію німецьких військ на італійському фронті[551].

Навесні 1945 р. Сталіна найбільше хвилювала одна-єдина річ: можливість сепаратного миру між західними союзниками та нацистською Німеччиною або, більш реалістично, відкриття німцями Західного фронту для англо-американських армій, що дозволило б їм узяти під контроль Німеччину і, можливо, частину Східної Європи до приходу туди Червоної армії. У Тегерані основною проблемою Сталіна було те, чи відкриють західні союзники другий