Читати книгу - "Пастка-22"

Йосаріан про всяк випадок пішов спати рано, і незабаром йому приснилося, ніби він стрімголов мчить униз безконечними дерев’яними сходами, вибиваючи підборами гучний дріб. Потім він трохи прокинувся і зрозумів, що хтось стріляє по ньому з кулемета. До горла підступило страдницьке ридання. Першою думкою було, що то Майло знов атакує ескадрилью, і він скотився з койки і заліг унизу тремтячим, благальним клубком, серце стугоніло, мов ковальський молот, тіло обливав холодний піт. Однак літаки не гули. Здалеку долинув п’яний, щасливий регіт: «З Новим роком, з новим щастям!» — знайомий, переможний голос радісно викрикував звідкись згори поміж короткими, різкими кулеметними чергами, і Йосаріан зрозумів, що хтось задля забави пробрався до котрогось із кулеметних гнізд, що їх обладнав Майло в горах після свого нальоту на ескадрилью, укріпивши мішками з піском і укомплектувавши своїми людьми.

Йосаріан скипів від гніву і ненависті, коли второпав, що став жертвою чийогось безвідповідального жарту, який перервав йому сон і принизив до грудки скімлячої плоті. Йому захотілось убивати, захотілось нищити. Він ще ніколи не був такий розлючений — навіть тоді, коли вхопив Маквота за горло і став душити. Кулемет знову відкрив вогонь. Почулися крики: «З Новим роком!» — і з гір у пітьму скотився зловтішний регіт, немов відьомський сміх. У мокасинах і комбінезоні Йосаріан вискочив з намету зі своїм пістолетом, жадаючи помсти, на ходу ввігнав обойму в рукоятку, звів затвор, спустив запобіжник і був готовий стріляти. Він почув, що за ним біжить Нейтлі й кличе його на ім’я, намагаючись стримати. Кулемет ще раз відкрив вогонь з темної височини над автопарком, і оранжева морзянка трасуючих куль низько понеслась над темними наметами, мало не зрізавши верхівок. Між короткими кулеметними чергами гриміли вибухи грубого реготу. Йосаріан відчув, як в душі кислотою закипіла ненависть: вилупки, вони ставлять під загрозу його життя! Охоплений сліпою, шаленою люттю і сповнений рішучості, він щодуху промчав через усю ескадрилью повз автопарк і вже подерся, важко дихаючи, вузькою звивистою стежкою в гори, коли нарешті його наздогнав Нейтлі і далі стурбовано викрикуючи «Йо-Йо! Йо-Йо!» і благаючи зупинитись. Він вчепився Йосаріану в плече і спробував його вдержати. Той випручався. Нейтлі знову потягся до нього, і тоді Йосаріан, лайнувшись, щосили врізав кулаком просто в тендітне юнацьке обличчя Нейтлі, потім замахнувся ще раз, але Нейтлі вже зник з очей, зі стогоном впавши на землю: скорчившись, він сховав обличчя в долоні, а крізь пальці юшила кров. Йосаріан розвернувся і, не озираючись, побіг стежкою вгору.

Скоро він побачив той кулемет. Почувши кроки Йосаріана, два темні силуети підскочили і, перш ніж він встиг наблизитись, з глузливим реготом зникли в темряві. Він спізнився. Гупання ніг віддалилося, півкруглий вал із мішків з піском спорожніло стояв у тиші свіжої, безвітряної місячної ночі. Йосаріан пригнічено озирнувся. Знов почувся єхидний сміх, звіддаля. Поблизу тріснула гілочка. Йосаріан упав навколішки і, затремтівши від холодного збудження, прицілився. Вловивши скрадливе шурхотіння листя по той бік піщаного валу, він пустив дві короткі черги. У відповідь пролунав один постріл, і Йосаріан упізнав зброю.

— Данбар? — гукнув він.

— Йосаріан?

Два чоловіки вилізли зі своїх схованок і вийшли назустріч один одному на галявину, втомлені й засмучені, тримаючи пістолети дулами вниз. Задихані від бігу під гору, обидва трохи тремтіли на морозному повітрі.

— Вилупки, — сказав Йосаріан. — Повтікали.

— Вони забрали десять років мого життя, — вигукнув Данбар. — Я думав, це сучий син Майло знов нас бомбардує. Ще ніколи я так не боявся. Хотів би я знати, хто ті вилупки.

— Один з них — сержант Найт.

— Пішли вб’ємо його. — Зуби в Данбара цокотіли. — Він не мав права так нас лякати.

Йосаріану вже не хотілося нікого вбивати.

— Спочатку допоможемо Нейтлі. Здається, я його скалічив, там, біля підніжжя гори.

Але на стежці Нейтлі вже не було, хоч по крові на камінні Йосаріан визначив те місце. Не було Нейтлі і в наметі, знайшли вони його лише наступного ранку, коли лягли до шпиталю і виявили, що минулої ночі Нейтлі ліг до шпиталю з перебитим носом. Нейтлі здивовано і боязко заусміхався, коли, в пантофлях і халатах, вони причовгали до палати слідом за сестрою Крамер і та показала їм їхні ліжка. На носі в Нейтлі був товстий гіпс, а під очима — синці. Коли Йосаріан підійшов до нього, щоб перепросити за те, що вдарив, Нейтлі зніяковіло почервонів і став розгублено вибачатися. Йосаріан почувався жахливо; він просто не міг без жалю дивитись на побите обличчя Нейтлі, хоч виглядав той настільки кумедно, що Йосаріан ледве стримався, щоб не зареготати. Данбара вернуло від їхньої сентиментальності, і всі троє відчули полегшення, коли до палати несподівано приволікся Голодний Джо зі своїм хитромудрим чорним фотоапаратом та липовими симптомами апендициту, щоб прилаштуватись біля Йосаріана і зняти на плівку, як той лізе сестрі Дакет під спідницю. Як і сам Йосаріан, він скоро розчарувався. Сестра Дакет вирішила вийти заміж за лікаря — за будь-якого з лікарів, бо всі вони добре заробляли, а вона не хотіла ризикувати репутацією поблизу того, хто міг одного дня стати її чоловіком. Голодний Джо розсердився і ніяк не міг заспокоїтись, аж поки до палати не привели — геть несподівано — капелана, вбраного в бордовий вельветовий халат і сяючого, мов худющий маяк, із вдоволеною променистою усмішкою, яку важко було приховати. Капелан потрапив до шпиталю зі скаргами на біль у серці, що лікарі пояснювали газами в шлунку, і з важкою формою вісконсинського лишаю.

— Що це за вісконсинський лишай? — спитав Йосаріан.

— Якраз те саме цікавило і лікарів! — гордо випалив капелан і розсміявся. Ще ніколи його не бачили таким пустотливим чи таким щасливим. — Нема такої хвороби, як вісконсинський лишай. Хіба не розумієш? Я збрехав. Я змовився з лікарями. Я пообіцяв, що скажу їм, коли мій вісконсинський лишай пройде, якщо вони пообіцяють ніяк його не лікувати. Вперше в житті я збрехав. Хіба це не чудово?

Капелан согрішив, але вийшло на добре. Здоровий глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від своїх обов’язків — це гріх. З другого боку, всім відомо, що гріх — це зло, а добра зі зла не буває. Однак почувався він