Читати книгу - "Чотири сезони"

— Давай, Ґорді! Давай! — пронизливо закричав Верн.

— Звірюко, фас! — загорлав Майло. — Хапай його!

Я перекинув пакет через огорожу, а Верн відштовхнув Тедді ліктем із дороги, щоб встигнути його зловити. За спиною в мене вже здригалася під лапами Звірюки земля, з однієї роздутої ніздрі він вивергав полум’я, а з іншої — кригу, і сірка скрапувала з його жвакучих щелеп. Одним стрибком, не перестаючи кричати, я здолав половину огорожі, за три секунди видряпався на верхівку й просто стрибнув униз. Я ні про що не думав, навіть униз не дивився, щоб побачити, на що приземлюся. І мало не приземлився на Тедді, котрий від свого скаженого сміху склався навпіл. Окуляри з нього злетіли, по щоках струменіли сльози. Я промазав на кілька дюймів й вдарився об глинисто-гравієвий насип ліворуч від нього. Тієї самої миті Звірюка вдарився об сітку за моєю спиною і від болю та розчарування аж завив. Тримаючись за обдерте коліно, я розвернувся і вперше подивився на славетного Звірюку. І дістав свій перший урок про величезну різницю між міфом та реальністю.

Замість здоровецького пекельного пса з лютими червоними очима й зубиськами, що випинаються з пащеки, мов довгі труби зі старого перегонового авто, на мене дивилася середнього розміру дворняга, звичайнісінька, чорно-біла. Пес гавкав, і даремно підстрибував, і ставав на задні лапи, щоб передніми спертися на огорожу.

Тедді із пихатим виглядом походжав туди й назад перед огорожею, розкручуючи в руці окуляри, чим ще більше розлютив легендарного Звірюку.

— Поцілуй мене в сраку, Звірючко! — плюючись слиною, запропонував Тедді. — У сраку поцілуй! Жери лайно!

Він впер своє гузно в сітку, і Звірюка зробив одне величезне зусилля, щоб скористатися запрошенням. Проте успіхом воно не увінчалося — він лише носа собі набив.

Пес шалено загавкав, з морди розліталася навсібіч піна. Тедді все стукався дупою об сітку, а Звірюка все намагався в неї вгризтися, і все промазував, носа собі тільки роз’юшував, бо з нього вже текла кров. Тедді не переставав його припрошувати, називав пестливо «Звірючка», хоча це чомусь навіювало жах, а Крис із Верном безсило валялися на гравійному насипу й сміялися — так сильно, що вже й дихати ледве могли.

І тут підійшов Майло Пресман, у комбінезоні, поплямованому потом, і бейсболці «Нью-Йорк джаянтс». Його рот перекосило в гримасі люті.

— Ану, ану! — заволав він. — Хлопці, не дратуйте мені пса! Ви чули? Зараз же перестаньте!

— Викуси, Звірючко! — горлав Тедді, походжаючи вздовж огорожі, наче божевільний прусак на огляді військ. — Ану, фас мене! Фас мене!

Звірюка осатанів. Серйозно. Він гасав, описуючи велике коло, повискуючи, гавкаючи, пускаючи піну, задніми лапами розкидаючи сухі грудочки землі. Так він пробігся разів зо три (напевно, з духом збирався), а тоді спинився і помчав навпростець до загорожі. Я вам без жартів скажу, що врізався він у неї на швидкості тридцять миль на годину. Собачі губи були розтягнені в оскалі, а вуха летіли паралельно до тіла в потоці повітря. Уся огорожа тихо й мелодійно дзенькнула, коли сітка не просто напнулася на стовпах, а мовби увігнулася. Наче хтось узяв ноту на цитрі — їмммммммм. Із пащеки Звірюки вирвався здушений пискіт, очі підкотилися, і він зробив абсолютно дивовижний переворот назад та гепнувся на спину, здійнявши хмару куряви. Спочатку просто лежав, а потім поволі відповз, теліпаючи звислим з лівого боку пащі язиком.

Побачивши це, Майло сам мало не сказився од люті. Його обличчя потемніло до страшного сливового кольору, навіть скальп під короткими їжачими голками стрижки — і той став фіолетовим. І, сидячи на землі, приголомшений, у порваних на колінах джинсах, відчуваючи, як гатить у грудях серце після чудесної втечі, я подумав, що Майло — це ніби Звірюка, тільки в людській подобі.

— Я тебе знаю! — нестямно заволав Майло. — Ти Тедді Дючамп! Я вас усіх знаю! Я з тебе, синку, шкуру здеру, так мого собаку дрочити!

— Ану спробуй! — біснувався у відповідь Тедді. — Побачим, як ти перелізеш через цю огорожу й зловиш мене, свиня жирна!

— ЩО? ЯК ТИ МЕНЕ НАЗВАВ?

— СВИНЯ ЖИРНА! — радісно завищав Тедді. — ЖИРТРЕСТ! ТЕЛЬБУХАТИЙ! ЛІЗЬ ДАВАЙ! ЛІЗЬ! — Стискаючи руки в кулаки, він стрибав на місці, а з його волосся летів рясний піт. — Я ТОБІ ПОКАЖУ, ЯК ТУПЕ ПСИСЬКО НА ЛЮДЕЙ НАЦЬКОВУВАТИ! ІДИ СЮДИ! ПОБАЧИМ, ЯКИЙ ТИ КРУТИЙ!

— Ох ти ж слизьке мале гадюченя, довбодятел, психів син! Твоя мамашка в мене як миленька побіжить у суд і відповість судді за те, що ти з моїм собакою зробив!

— Як ти мене назвав? — хрипко промовив Тедді. Ураз він перестав стрибати. Очі в нього зробилися величезними й скляними, а шкіра набула свинцевого відтінку.

Майло назвав Тедді багатьма словами, але серед них було одне, яке втрапило прямісінько в десятку (відтоді я вже не раз помічав, що людям це геніально вдається) — він знайшов кнопку «ПСИХ» і не просто її натиснув, а вгатив по ній молотком.

— Твій батя псих, — ошкірився він. — Сидить ото тепер у Тоґусі, у психушці, щур помийний. Сказився, як отой козел, якого кліщ куснув. Як кіт довгохвостий серед крісел-гойдалок. Псих. Не дивно, шо й ти такий, з таким психом-ба…

— ТВОЯ МАТИ ДОХЛИМ ЩУРАМ СМОКЧЕ! — завищав Тедді. — ТІЛЬКИ СПРОБУЙ МОГО ТАТА ЩЕ РАЗ ПСИХОМ НАЗВИ, Я ТЕБЕ ВБ’Ю, ЧЛЕНОСОС ТИ ТАКИЙ!

— Псих, — самовдоволено промовив Майло. Так, він намацав ту кнопку. — Психів син, психів син, у твого батька під черепушкою миші бігають, малий, ото непруха.

Верн і Тедді вже пересміялися й, мабуть, готувалися запобігти біді та відтягти Тедді від сітки, проте, коли Тедді сказав Майлу, що його мати смокче дохлим щурам, на них знов напала істерика. Вони повалилися на землю, перекочувалися з боку на бік, дриґали ногами й трималися за животи.

— Не треба більше, — ледь чутно попрохав Крис. — Не треба, будь ласка, не треба. Інакше, клянуся, я зараз лусну!

Причмелений Звірюка за спиною в Майла описав велику вісімку. Вигляд у нього був, як у боксера, що програв бій, через десять секунд