Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Я й досі заздрю Рюдігерові, що він перший прочитав у абатському покої цю оповідку нашому приятелеві, хоч і не можу не визнати в душі, що вона, мабуть, не була б така смішна, якби її читав я. А втім, участь Рюдігера в майбутньому творі обмежилася цим першим поштовхом. Коли з'явилася потреба опрацювати ті сюжети для лялькового театру, надати їм форми діалогу, він не зміг виконати цього завдання — чи то не мав часу, чи то його впертий волелюбний дух, відомий уже нам, повстав проти такого примусу, — і Адріан, не образившись на нього, взявся, поки мене не було, сам робити начерк лібретто і складати приблизний діалог, а вже потім я на дозвіллі швидко надав йому остаточної прозово-віршованої форми. За Адріановим задумом місце співаків, які мали виконувати партії ляльок, було серед інструментів, в дуже скупо добраному оркестрі, що складався зі скрипки й контрабаса, кларнета, фагота, сурми й тромбона, ударного інструмента для однієї людини й ще металофона; крім того, серед співаків мав бути диктор, який, ніби testis[405] в ораторії, ущільнює дію речитативом і декламацією.

Ця стягнена форма найбільше виправдовувала себе в п'ятій частині сюїти, власне, основі всього твору, в оповідці «Про народження блаженного папи Григорія»[406], про народження, гріховна незвичайність якого нічого не важить, бо жахливі обставини, з ним пов'язані, не тільки не заважають героєві оповідки врешті піднестися до становища Христового намісника на землі, але й, з дивної ласки Божої, здається, просто-таки сприяють його обранництву й покликанню. Низка всіляких ускладнень дуже довга, і, певне, мені немає потреби переповідати тут історію осиротілих королевича й королівни, брата й сестри, яку той брат любить понад міру і яка через його непогамовну любов виявляється при надії і стає матір'ю прегарного хлопчика. Все крутиться навколо того хлопчика, заразом небожа й сина. Тим часом як його батько намагається спокутувати свою провину походом у Святу землю й там здибає смерть, хлопчик вирушає назустріч невідомій долі. Бо королева, не зважившись самовільно охрестити зачатого за таких страхітливих обставин, кладе немовля разом із розкішною колискою в порожню діжку і, додавши туди пояснення на табличці, а також золота й срібла на його виховання, доручає морським хвилям, що «шостої неділі» виносять діжку на берег поблизу монастиря, який очолює дуже побожний абат. Той абат знаходить хлопчика, охрещує, назвавши його своїм власним ім'ям — Григорій, і дає йому освіту, з якої щедро обдарований вродою і тямущістю хлопець має великий пожиток. Не буду докладно описувати, як тим часом грішна мати, на превеликий жаль усієї країни, дає обітницю ніколи не виходити заміж — вочевидь не лише тому, що вважає себе опоганеною, негідною християнського шлюбу, але й тому, що дотримує небезпечної вірності загиблому братові; як могутній чужоземний герцог домагається її руки й вона йому відмовляє; як він, дуже розгніваний відмовою, йде війною на її державу й завойовує всю, крім єдиного укріпленого міста, в якому замикається королева; як потім молодий Григорій, дізнавшись про своє походження, надумує відбути паломництво до гробу Господнього, а натомість опиняється в місті своєї матері, де довідується про лихо володарки, домагається аудієнції в неї, що, як сказано в книжці, «пильно розглядає його», але не впізнає, і пропонує їй свої послуги; як він убиває лютого герцога, проганяє його військо з країни, і двір звільненої володарки пропонує їй вийти за Григорія заміж; як вона, трохи поманіжившись, просить собі один день — лише один день — на роздуми, а тоді, всупереч своїй обітниці, дає згоду, після чого, на радість і на втіху цілої країни, відбувається весілля і гріховний син з матір'ю, ще несвідомо побільшуючи свою страхітливу провину, лягають на шлюбну постіль. Я хотів би згадати лише найемоційніші, вершинні моменти дії, такі чудернацько доречні в ляльковій опері. Наприклад, коли на самому початку брат питає сестру, чому вона така бліда і «очі її втратили свою чорняву», а сестра відповідає: «Це не дивно, бо я вагітна і тому журюся». Або коли вона, отримавши звістку про смерть того, кого злочинно пізнала, дивно голосить: «Пропала моя надія, моя сила, мій єдиний брат, моє друге я!» — а потім обціловує небіжчика від голови до п'ят, аж нарешті лицарі, прикро вражені таким перебільшеним жалем, наважуються силоміць відірвати свою володарку від мерця. Чи коли вона, дізнавшися, з ким живе в найніжнішому подружжі, каже йому: «О мій любий сину, ти моя єдина дитина, мій чоловік і володар, син мій і мого брата, о моя мила дитино, і ти, мій Боже, навіщо ти допустив, щоб я народилася на світ!» Бо з власноручно написаної колись таблички, знайденої в таємному покої свого чоловіка, довідується, з ким ділила постіль, хвалити Бога, не народивши йому брата і онука свого брата; тоді Григорій знов надумує відбути паломництво й відразу ж вирушає босоніж у дорогу. Він приходить до якогось рибалки, й той «з тендітної будови його тіла» здогадується, що перед ним не простий подорожній, і домовляється з ним, що йому годиться тільки якнайсуворіша самота. Рибалка відвозить його за шістнадцять миль від берега до скелі, об яку б'ються хвилі, і там, звелівши накласти собі на ноги колодки й кинувши ключа від них у море, Григорій сімнадцять років спокутує свою провину. Покута закінчується приголомшливим, але для самого нього, видно, не таким уже й несподіваним виявом ласки і прощення. Бо в Римі помирає папа, і тільки-но він устигає віддати Богові душу, як голос небесний проголошує: «Знайдіть чоловіка Божого Григоріуса й поставте його моїм намісником!» Гінці спішать на всі боки, завертають і до рибалки, що все пам'ятає. Йому в мережу потрапляє рибина, в череві якої знаходиться кинутий колись у море ключ. Тоді він везе гінців до скелі з грішником, і ті гукають йому: «О Григоріусе, чоловіче Божий, злізь до нас зі скелі, бо Господь хоче, щоб ти став його намісником на землі!» І що ж він відповідає їм? «Якщо Господь хоче цього, — каже він спокійно, — то хай збудеться його воля». А коли вони прибувають до Рима і їх мають зустріти церковним дзвоном, то дзвони не чекають на дзвонарів, а дзвонять самі,— геть усі дзвонять самовільно, вістуючи, що такого побожного папи, з такою повчальною долею, як у нього, ще не було.