Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Але їхні усмішки. Те, як вони всміхалися одне одному.

— Нормально, — прошепотіла вона, зрізаючи й кидаючи бадилля. Зіпсувала один корінь, розітнувши його навпіл, і навіть не помітила. Розмовляти сама з собою вона почала нещодавно: наближалося Свято Жнив і давати собі раду з проблемною дочкою брата ставало дедалі тяжче. — Люди всміхаються одне одному, таке бува.

Те саме й щодо привітання й реакції Сюзен на нього. Внизу вродливий вершник, який вітається з гарненькою дівчиною, самій дівчині лестить, що з нею привітався такий, як він. Молодість вабить до молодості, от і все. Втім…

Його погляд… і її.

Нісенітниці. Але…

Але ти бачила щось іще.

Так, можливо. На якусь мить Корделії здалося, що молодий чоловік збирався послати Сюзен поцілунок рукою… але отямився і зробив вигляд, що вітається.

Навіть якщо ти відчула щось подібне, нічого в цьому нема. Молоді кавалери зухвалі, особливо коли вириваються з-під нагляду батьків. А за цими трьома вже тягнеться слід.

Все це було цілком вірогідно. Але холодний уламок у серці залишився.

5

Коли Роланд постукав у двері, то відчинив їх і впустив хлопців до офісу шерифа Джонас. На його сорочці була зірка помічника, очі нічого не виражали.

— Хлопці, — констатував він. — Заходьте, не стійте під дощем.

Він відступив убік, щоб дати їм пройти. Сьогодні він шкутильгав сильніше, ніж будь-коли. Мабуть, на погану погоду, подумав Роланд.

Роланд із Катбертом зайшли всередину. В кутку горів газовий обігрівач (ані крихти сумніву, що його наповнювали зі «свічки» на Ситґо), і простора кімната, в якій було прохолодно того дня, коли вони вперше сюди зайшли, пашіла жаром. У трьох камерах сиділи п’ятеро п’яниць, вигляд у них був жалюгідний: по двоє чоловіків і в центральній — жінка, котра сиділа на ліжку, широко розвівши ноги й демонструючи світові неозорі широти червоних панталонів. Якщо вона ще трохи далі просуне палець у ніздрю, подумав Роланд, то дістати його не зможе. Клай Рейнолдз прихилився плечем до дошки оголошень і копирсався в зубах соломиною з віника. За бюро з дерев’яною шторкою сидів помічник Дейв. Він погладжував підборіддя й супився крізь монокль на дошку, що стояла перед ним на столі. Роланд не здивувався, коли побачив, якій грі вони з Бертом завадили. Замки.

— Елдреде, глянь, хто прийшов! — сказав Рейнолдз. — Двоє хлопчиків із Внутрішнього світу. А ваші матусі знають, що ви тут?

— Знають, — радісно відповів Катберт. — Ви маєте чудовий вигляд, сей Рейнолдз. Це вологе повітря так добре загоїло ваші пранці?

Не переводячи погляду на Берта і не перестаючи мило всміхатися, Роланд штурхонув його ліктем у плече.

— Вибачте мого друга, сей. Його гумор періодично переходить межу пристойності. Але він нічого не може з цим вдіяти. Не варто нам чубитися. Що було, те загуло, ми ж домовилися, так?

— Еге ж, звичайно, все це непорозуміння, — Джонас пошкутильгав до бюро й ігрової дошки. Коли він сідав, усмішка зникла з його обличчя, натомість його перекосила гримаса болю. — Я гірший за старого пса. Хтось мав би мене пристрелити. Земля холодна, але від неї не боляче, ге, хлопці?

Він подивився на дошку і посунув убік фігуру, що перебувала за Сховком. Почав діяти і таким чином став уразливим… хоча, подумав Роланд, навряд чи йому загрожує щось серйозне, бо з помічника Дейва супротивник ніякий.

— Бачу, зараз ви виконуєте функції солі Баронії, — сказав Роланд, кивком голови вказуючи на зірку, прикріплену до Джонасової сорочки.

— Тільки на сіль і вистачає, — досить приязно відповів Джонас. — Людина зламала ногу. Я тут лише підмога.

— А сей Рейнолдз і сей Діпейп? Вони теж підмога?

— Атож. Як просувається ваша праця з рибалками? Я чув, повільно.

— Нарешті скінчили. Не так робота, як ми невправні. Але ми не хочемо поїхати звідси, осоромившись. Достатньо й самої причини нашого приїзду. Як-то кажуть, перегони виграє той, хто повільно й невпинно просувається до мети.

— Подейкують, — погодився Джонас. — Хто б вони не були, ті, хто подейкує.

Десь углибині будинку почувся шум води: хтось злив в унітаз. «А гембрійський шериф незле влаштувався, при повному комфорті», — подумав Роланд. Сходи зарипіли під чиїмись важкими кроками, і за мить усі побачили Герка Ейвері. Однією рукою він застібав пасок, другою витирав широке спітніле чоло. Вправність його рухів викликала в Роланда повагу.

— Хух! — вигукнув шериф. — Вчорашня квасоля довго не затрималася, — він перевів погляд з Роланда на Катберта і потім знову на Роланда. — Привіт, хлопці! Не хочеться рахувати сітки в таку мокроту?

— Сей Деаборн щойно повідомив, що з цим вони покінчили, — Джонас зачесав своє довге волосся назад кінчиками пальців. Клай Рейнолдз за його спиною знову прихилився до дошки оголошень, зиркаючи на Роланда і Катберта з відкритою неприязню.

— Ге? Ну то добре. Що далі, молодь? Ми можемо вам чимось помогти? Бо нам до вподоби простягати руку помочі. Саме так.

— Взагалі-то так, — Роланд дістав з-за пояса список. — Маємо вже переходити до Крутояру, але не хотіли б нікому завдати клопотів.

Шкірячись на всі кутні, помічник Дейв висунув свого Зброєносця з-поза Сховку. І його миттю загарбав Джонас, оголивши весь Дейвів лівий фланг. Усмішка Дейва зів’яла, поступившись місцем порожнечі й збентеженню.

— Як це ти так?

— Легко, — всміхнувся Джонас і відштовхнувся подалі від столу, щоб бачити решту людей в кімнаті. — Затям, Дейве, я граю, щоб виграти. Нічого не вдієш, така в мене натура, — тепер він звертався до Роланда. І усмішка поширшала. — Як заявив скорпіон дівчині, що помирала: «Ти ж знала, що я отруйний, коли піднімала мене».

6

Погодувавши худобу, Сюзен попростувала до холодної комори взяти сік, який звикла пити вранці. Тітки, що стояла біля димоходу й спостерігала за нею, вона не помітила. Тож коли Корделія заговорила, дівчина аж підскочила від несподіванки. Її вразив не так несподіваний голос, як холодні нотки, що в ньому бриніли.

— Ти його знаєш?

Глечик із соком ковзнув з її пальців, і Сюзен, щоб не впустити його, підставила під денце руку. Помаранчевий сік був надто дорогоцінний, щоб його розливати, особливо о цій пізній осінній порі. Обернувшись, вона побачила тітку біля дровітні. Сомбреро Корделія вже повісила на гачок біля вхідних дверей, але накидка і забрьохані чоботи досі були на ній. Великий ніж лежав на дровах, досі не очищений від зеленої гички гострокореня. Голос був холодний, але очі аж палали підозрою.

Зненацька Сюзен відчула, що в голові запанувала дивовижна ясність. «Скажеш „ні“ — тобі кінець, — подумала вона. — Спитаєш, кого, тобі, мабуть, теж кінець. Кажи…»

— Я знаю