Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Нксо, — прошепотів, — ти як?

— Погано, Крчуче, — прошелестіло з протилежного кутка. — Дуже погано. Світлу хочеться.

— Ех, друже, і мені хочеться. Щоб роз‘яснило, врешті решт, ситуацію.

Кременчук задер голову, вдивляючись в заґратований отвір, через який їх вкинули досередини цього задушного приміщення. Якщо добре підстрибнути, то можна таки до країв дотягнутися. А далі? Там же замкнено.

Останні думки він прохрипів уголос. І майже відразу відчув, як щось змінилося в оточуючій його геометричній задусі. Спочатку він не зрозумів — що. І лише за секунду дійшло: свічення смух-трави розпочало тьмяніти, а в останніх, зовсім вже слабких, променях можна було розрізнити якесь ворушіння на стінці кубу. Наче протягом пилюгу вгору потягнуло.

— Припини! — в один важкий стрибок опинився капітан біля тіла крчовника. — Припини негайно! Ти що таке надумав!?

— Зараз, зараз, — ледь чутно почулося у відповідь. — Я спробую. Спробую… Як тоді, на „Софії”, коли тебе до холодильнику запроторили. Мої нанороботи мають встигнути відчинити замок…

Богдан підхопив волохате тільце піррянина на руки і відчув, як воно швидко холодіє і важчає, важчає… Як колись тіло Сніжанки біля перекинутої автівки. Він так само тоді притискав її до себе.

— Припини-и-и!!! — загорлав Кременчук. Здавалось, його навіть на Хоті мали почути. — Припини негайно! Ач, що надумав! Загнутися хочеш? Та що ж я без тебе робитиму, синку?!?

— Я маю… повинен… — прошурхотіло.

— Нічого ти не маєш! Нікому нічого ти не повинен! Якщо хочеш мені допомогти, зі мною, зі мною залишайся!..

— Т… ти насправді цього хочеш?

— Ти про це не мене, не в мене запитуй. А в нанороботів своїх, що, мабуть, з моїми спілкуються.

За мить Богдан відчув, що тільце Нкси теплішає. А зі стінки на нього посипалася якась порохнява. Втім, не „якась”. Богдан достеменно знав, що то воно посипалося. І тому знову присів, обережно притискаючи до себе волохату теплоту малюка. От тільки люк вгорі залишався зачиненим.

— Слухай-но, дитино, — спитав, — а як ти своїми нанопомічниками керуєш? Навчи дядька.

— Не знаю, — сонно відгукнувся піррянин, — я не знаю, як воно робиться. Ані на „Софії” не знав., ані зараз не знаю.

— Але ж якось…

— Кажу ж: не знаю! Просто жити кортить.

„Жити?… А що, мені житоньки не кортить, чи що?! Що, я вмерти хочу? Що, мені смерть подобається? Що я некрофіл якийсь, чи що!? — подумки зарепетував Кременчук. — Я дуже хочу жити. Я дуже хочу назад, до Землі, дістатися! Підіть, відчиніть люк! Відчиніть!.. Я вам наказую!!!”

Прислухався до себе. Нічого не відбулося. Лише пекла шкіра та тихесенько сопів Нкса, що, здається, заснув просто в нього на руках.

„Я — жити, я дуже хочу жити!..” — кричав тоді прищавий студент, коли вони витягали його з квартири, попередньо підкинувши йому наркотики та надававши добрячих стусанів. А що було робити? Наказ. Та й дійсно, що вигадали бісові діти?! „Гременець — територія без Президента”, учудили. Карбонарії, розумієш. Саме так насмішкувато відізвався про студента та його друзів риб‘ячоокий хлющ з прокуратури. А вони — що?… Що — вони, Богдан та його друзяки-менти? Так, виконавці. Бо ж — наказ.

Але далі лупцювати хлопця, аби вибити з нього докази проти його тітки — редакторки гременецької опозиційної газети „Інформ-Акція” — Богдан відмовився, вдавшись до симульовано вивернутої руки. Того хлопця інші лупцювали. А Кременчук лише прислухався, як з-за нещільно причинених дверей линуло: „Я жити хочу, жити! Невинуватий я, відпустіть мене!!!” З жахом линуло: хлопчина вперше до них втрапив. Але про тітку свою студент так нічого й не сказав. Цікаво, що далі з ним сталося?

Опісля революції помаранчевої розпочали було тягати Богдана по цій справі. Саме тоді він і вирішив Сніжанку з Людмилою до Китоврасів відправити. Дружина навідріз відмовилась, а донька…

Тихесенький стогін пролунав в затісному прямокутному приміщенні, а руки щільніше притиснули до грудей худесеньке тільце. Некрофіли!.. Усі ми — некрофіли. Бо усю неймовірну ступінь любові до когось починаємо розуміти лише після смерті цього „когось”. Тобто, смерть ми любимо, смерть, а не життя. Ось і Зоря Смерті тутешня — зразок найдосконалішої некрофілії. Адже нічого живого на ній, здається, не залишилось. Суцільна тобі техніка. Техніка, яка турбується про свій світ за своєю, технарською, мораллю. Що ж, вбивати можна різними шляхами. Покращання життя, навіть порятунок його — це теж свого роду вбивство стосовно чогось.

Остаточно заплутавшись в своїх, незвичних для себе, думках, Кременчук обіперся спиною об металеву площину, боячись необережним порухом розбудити вимотаного піррянина.

Боже! А малюка-то за що?!.. Ну, нехай я. Може й заслужив. Але він до чого? Він нехай живе, нехай! Я дуже, дуже цього хочу! І щоб з Сонькою та Ігорем нічого поганого не сталось теж хочу. Знайти їх треба, знайти. Допомогти їм треба, допомогти. А потім… Потім вже й вмирати можна. І зовнішньо, і внутрішньо. А малеча його хай живе. Хай живе його малеча!!! Якщо вже Сніжанку не вберіг, то…

Богдан раптом відчув, що його шкіру розпочало пекти по особливому дуже. До знемоги дуже. І водночас якийсь порох посипався вниз на долівку, аби потім збитися на ній у невеличку цівку, що, наче протягом, розпочала здійматися до смугастої плями горішнього люку.

Куксу пекло. Дуже пекло. А кожний необережний порух відкликався у ній тупим болем. І лихо полягало в тому, що без необережних порухів обійтися було неможливо. Бо вузька стежина, яка дерлася нагору, була вкрай заледенілою і трипільські сандалії-личаки щомиті ковзалися на ній, намагаючись скинути тіло Зоребора вниз, просто до печерного поселення, до карцеру, з якого він непомітно вислизнув декілька годин тому.

Воно, звісно, треба було б ще хоча б з тиждень поберегтися. Спасибі Люку, який втихаря й непомітно приносив до них потрібні ліки, бинти та інше медичне причандалля. Так, в лікувальних турботах, вони з Сонькою певний час без директив місцевого начальства й витримали. Витримали й тоді,