Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

Переді мною стояло завдання триматися за автівкою, що йде попереду, і, по можливості, не відставати. На де­яких ділянках ґрунтова дорога була захаращена поваленими деревами й воронками від розривів, які доводилося об’їжджати. Наше просування й далі супроводжувалося мінометним обстрілом. Мені навіть здалося, що на шляху проходження в один з легкових автомобілів потрапила міна, оскільки довелося об’їжджати палаюче авто. «Халк» легко проходив по втоптаній технікою ріллі, а от деякі легкові автомобілі не могли рухатися такою дорогою, і бійці штовхали їх, щоб подолати перешкоди, що траплялися на шляху. Якщо автомобілі ламалися в дорозі, бійці пересідали на інший транспорт чи броню, залишаючи свої авто й беручи з собою тільки зброю та найнеобхідніші речі. Автівки, які перешкоджали руху, ми обганяли й трималися транспорту, що рухався попереду.

Палюче серпневе сонце починало припікати. Зовнішніх бічних дверей у «халка» не було, але були внутрішні броньовані, які довелося зачинити, бо при русі колона здіймала густу хмару куряви. Я увімкнув кондиціонер, щоб не засмажитися від спеки.

Треба згадати ще про одну особливість «халка». У нього не відкривалися праві передні пасажирські двері. Віднедавна почав заїдати дверний замок. Тому ми внесли деякі конструктивні зміни. Переднє пасажирське сидіння розвернули спинкою до торпеди, і Ден завжди їздив спиною вперед. Іноді розвертався впівоберта, щоб спостерігати за тим, що відбувається попереду. Таке розміщення було зручне тим, що Дену, при необхідності, можна було швидко вистрибнути з «халка» через постійно відкриті бічні двері.

Через деякий час побачили в «зеленці» праворуч від дороги бойові машини й військовий транспорт. Номери на транспорті були закриті, а на бойових машинах зафарбовані. Не пригадую вже, що з себе представляли розпізнавальні знаки на цих машинах, але скажу, що раніше подіб­ного маркування ніколи не зустрічав. Тут же знаходилися військові у формі без будь-яких розпізнавальних знаків. Форма виглядала якось безлико. На ній були відсутні кокарди, строкаті шеврони та яскраві георгіївські стрічки, якими любили себе прикрашати «ополченці». Лише на деяких солдатах були білі стрічки на рукавах. Майже всі справляли враження солдатів-строковиків, оскільки виглядали дуже молодо.

Деякі з них були в окопах, хтось сидів на ящиках від боєкомплекту біля бронемашин, хтось стояв осторонь й спостерігав за нашою колоною, що проходила повз, деякі з острахом спостерігали за просуванням нашої колони з окопів, направивши на нас зброю. Я не надто звертав увагу на дрібні деталі й реакцію цих військових, бо основ­на моя увага була прикута до автомобіля, що рухався попереду. Хлопці, які перебували в якості моїх пасажирів, мали можливість краще роздивитися перший підрозділ, що був одним з багатьох, які замкнули кільце навколо нашого угруповання під Іловайськом. Хтось звернув увагу на однотипність монголоїдних облич, хтось навіть встиг привітати «факом» у відповідь проводжаючих нас таким же чином «безликих» солдатів, хтось побачив порожні ящики від мінометних снарядів, що валялися навколо окопів та техніки росіян. Деякі припускали, що це була одна з мінометних батарей, які обстрілювали Агрономічне. Наступні свідчення наших бійців, яким довелося спілкуватися з «зеленими чоловічками», підтвердили факт присутності в Україні техніки, озброєння, солдатів та офіцерів армії Російської Федерації.

Нам здавалося незвичним, що колона просувається таким екзотичним маршрутом. Можливо, таким чином ми оминали деякі укріплення росіян, що розташовувалися на головних дорогах та в невеличких населених пунктах, які ми залишали осторонь від себе. Хоч би що там було, а існувала впевненість, що ті, хто рухається в голові колони, знають кінцевий пункт призначення... Написав останню фразу, і як струмом вдарило. Спіймав себе на думці, що використав назву однойменного фільму з моторошним сюжетом. Утім, подальша розповідь буде не менш тра­гічною.

Настрій був відносно оптимістичним. Перше кільце пройшли безперешкодно. У полях теж ніяких перешкод не зустріли. Нарешті виїхали з полів на ґрунтову дорогу й поїхали нею у напрямку якогось селища, дахи будинків якого виднілися попереду по ходу руху. При в’їзді в селище не було ніякого дорожнього знака, й тому незрозуміло було, що це за населений пункт. Значно пізніше я дізнався, що селище називалося Чумаки. Тут знову стали проявлятися ознаки цивілізації у вигляді асфальтованого покриття. Рух полями трохи напружував мене як водія. Гострі уламки соняшників, що стирчали з землі, могли пробити колесо, але рятувало те, що «халк» був броньованим мікроавтобусом. Окрім власної ваги в дві тонни, він ще ніс на собі таку ж вагу броні, не рахуючи пасажирів. У нього завбачливо була встановлена вантажна гума на колесах, що дозволяла безперешкодно проскакувати невеликі вибоїни на дорогах. Я знав, що колеса міцні, та все ж хвилювався. Тоді пробите колесо було б дуже недоречним. Тим паче, що запасного колеса в наявності не було.

Якоїсь миті рух колони призупинився. Наш екіпаж ще не доїхав до селища, а в голові колони сталася затримка. Ми бачили ліворуч від себе приватні будинки, а праворуч невелику річку. Попереду по ходу річки знаходився невеликий міст. Довжина мосту — не більше тридцяти метрів. Місцевість — мальовнича. За річкою дорога, обабіч якої росли акуратні молоді тополі, бігла поміж двома пшеничними полями у бік Старобешевого. Схоже, що голова колони пішла прямо, а треба було повернути праворуч через міст й рухатися далі по дорозі. Частина колони повернула праворуч, а голова почала розвертатися й прилаштовуватися в середину загального потоку. Коли ми доїхали до мосту, то побачили на ньому легковий автомобіль «Жигулі», біля якого метушилися кілька бійців. Авто було навантажене різними похідними речами. Бійців, мабуть, дуже спантеличила проблема з авто, оскільки кидати його з речами не хотілося, а сідати в попутний транспорт з речами не вийде, бо колона не буде стояти й чекати, поки вони переноситимуть свої речі. Щасливчики. Вони тоді, напевно, навіть не підозрювали, що несправність автомобіля затримала їх на мосту й не дозволила висунутися на кілька сотень метрів вперед, що, можливо, й врятувало їх. Хлопці метушилися біля авто, намагаючись вирішити проблему, а ми проїхали повз них й рушили далі слідом за рештою колони. По дорозі від мосту ми проїхали близько трьохсот метрів...

Автоматична стрільба за 150 метрів ліворуч по ходу автомобіля... Спершу одиночна, а потім в кілька стволів. До них долучився звук кулемета. Після перших пострілів ми подумали, що це провокація. Можливо, хтось стріляє в повітря й провокує нас на вогонь