Читати книгу - "Метелик"

— Я більше не маю ножа. Вони забрали його в мене під час обшуку.

— Він тобі не знадобиться цієї ночі.

— Чому?

— Вірменин та його друг у клозеті.

— Що вони там роблять?

— Лежать мертві.

— Хто їх уколошкав?

— Я.

— Ну й швидко ти поквитався з ними! А що кажуть інші?

— Їх залишилося четверо в їхньому «казані». Поло дав мені слово чоловіка, що нічого не робитиме й чекатиме на тебе, аби дізнатися, чи ти згоден, щоб на цьому справа скінчилася.

— Дай мені ніж.

— На, візьми. Я буду в цьому кутку, а ти сходи поговори з ними.

Я підходжу до їхнього «казана». Тепер мої очі вже призвичаїлися до сутіні. Нарешті я розрізняю їхній гурт. Справді, вони четверо стоять біля гамака, притиснувшись один до одного.

— Поло, ти хочеш поговорити зі мною?

— Еге ж.

— На самоті чи в присутності своїх друзів? Чого ти хочеш від мене?

З обережності я зупиняюсь за півтора метра від них. Відкритого ножа я сховав у рукаві, стиснувши в руці його руків’я.

— Я хотів би тобі сказати, що за твого друга, гадаю, вже досить помстилися. Ти втратив свого найкращого друга, а ми — аж двох. На мою думку, наше ворогування повинно на цьому скінчитися. Що ти скажеш на це?

— Поло, я візьму до уваги твою пропозицію. Зараз поки що можна зробити, якщо ви на те пристаєте, єдине: аби обидва «казани» цілий тиждень не воювали між собою. А тоді побачимо, що маємо робити. Згода?

— Згода.

І я йду від них.

— Що вони тобі сказали?

— Вони вважають, що за Матьє вже досить помстилися, вбивши вірменина й Безтурботного.

— Ні! — озивається Галгані. Гранде мовчить. Жан Кастеллі й Луї Гравон згодні з тим, що треба укласти угоду про мир.

— А що ти думаєш, Метелику?

— Передусім подумаймо, хто вбив Матьє? Вірменин. Гаразд. Я запропонував одну угоду. Я дав їм слово, а вони мені своє, що протягом тижня ніхто з нас нікому з них не метатиметься.

— Ти не хочеш помститися за Матьє? — питає Галгані.

— Друже, за Матьє вже дорого заплачено — двома смертями. Навіщо вбивати інших?

— Чи про намір вірменина знали тільки вони двоє? Ось про що треба дізнатися.

— На добраніч усім вам. Даруйте мені, я спробую заснути, якщо це мені вдасться.

Принаймні мені хочеться побути на самоті, і я лягаю у свій гамак. Потім відчуваю, як по мені ковзає чиясь рука й тихенько забирає в мене ножа. Чути, як хтось у темряві шепоче:

— Спи, Метелику, спи спокійно. Ми по черзі чатуватимемо.

Мого друга так грубо, так підступно вбито без серйозної причини. Вірменин убив Матьє за те, що тої минулої ночі, граючи в карти, наполіг, аби він заплатив програну ставку в сто сімдесят франків. Той йолоп відчув себе ображеним, бо його примусили підкоритися в присутності тридцяти-сорока картярів. Опинившись між Матьє та Гранде, він був змушений заплатити.

Вірменин підступно вбив людину, яка була таким самим шукачем пригод, як і він сам. Це вбивство дуже вразило мене, і я відчув деяку полегкість тільки тоді, коли дізнався, що вбивці прожили після свого злочину лише кілька годин. Хоч це дало мені розраду.

Гранде, наче тигр, із швидкістю, гідною чемпіона з фехтування, накинувся на них і пробив їм обом горлянки, вони навіть не встигли захиститися. Я уявляю собі: місце, де вони попадали, мабуть, залите кров’ю. Мені кортить спитати: «Хто їх затягнув до клозета?» Та ні, я не стану розмовляти. Заплющивши очі, бачу, як заходить трагічно червоно-фіолетове сонце, освітлюючи своїм останнім промінням ту дантівську сцену: акули б’ються за мого друга…

І ту постать, що стоїть уже без рук і прямує просто на човен!.. Отже, то правда, що дзвін скликає акул і ті негідниці знають, що, коли він б’є, їм приносять їсти… Перед моїми очима й досі стоять десятки плавників, які, відсвічуючи тьмяним сріблом, кружляють, наче підводні човни… Справді, їх було понад сто… Для мого друга вже все скінчилося: «шлях занепаду» привів його до свого кінця.

Загинути від удару ножем у сорок років за якусь дрібницю! Сердешний друже! Я більше не можу цього терпіти. Ні, ні, ні! Хай краще мене з’їдять акули, але живцем, коли я ризикуватиму за свою свободу, без мішків від борошна, без каменя й мотузки. Якщо вони мають зжерти мене, то хай зжеруть живцем, коли я діставатимусь до Великої Землі.

Годі, годі терпіти! Годі готуватися до добре спорядженої втечі! Треба дістатися на Дьябль, наповнити два мішки кокосовими горіхами й віддатися на милість Божу!

Зрештою, тоді стоятиме тільки питання про фізичну витривалість. Сорок вісім чи шістдесят годин? Чи таке довге перебування в морській воді не паралізує мені ноги, м’язи яких будуть увесь час напружені на мішках з кокосами? Якщо я потраплю на Дьябль, то проведу випробування. Передусім треба вирватися з Руайялю й потрапити на Дьябль. А тоді побачимо.

— Ти спиш, Метелику?

— Ні.

— Ти хочеш кави?

— А ти маєш її?

І я сідаю на свій гамак, беручи кухоль з гарячою кавою, яку подає мені Гранде водночас із запаленою сигаретою.

— Котра година?

— Перша ночі. Я заступив на варту опівночі, та, побачивши, що ти ворушишся, подумав, що ти не спиш.

— Маєш слушність. Смерть Матьє вразила мене, а його похорон просто приголомшив. Знаєш, жахливо було дивитися, як його розривали акули.

— Не розповідай мені нічого, Метелику, я уявляю собі, як то могло бути. Тобі не слід було туди йти.

— Я думав, що ту історію з дзвоном вигадали. До того ж, прив’язавши каменюку Матьє до ніг дротом, я ніколи не сподівався, що акули встигнуть підхопити його на льоту. Сердешний Матьє, довіку я бачитиму перед собою цю жахливу сцену. А як тобі вдалося так швидко вколошкати вірменина й Безтурботного?

— Я був на тому кінці острова, де навішував залізні двері в м’ясарні, коли почув, що вони вбили нашого друга. Замість піти до табору, я подався до «робітні», нібито хотів полагодити замок. Там я просунув у. трубку метрової довжини піку з лезом, загостреним з обох боків. Я повернувся о п’ятій годині з трубкою в руці. Наглядач спитав у мене, що то таке, я відповів йому, що в моєму гамаку зламався дерев’яний валик, тож я хочу цієї ночі використати замість нього цю трубку. Надворі ще було видно, коли я зайшов до барака, залишивши трубку у вмивальні. Перед