Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

депутатів. Член Центральної Ради. Один з організаторів Вільного козацтва. За його ініціативою на різних підприємствах Києва було створено 16 куренів — разом біля 400 багнетів. У січні 1918 р. призначений військовим комендантом Києва. Його рішучі дії знайшли рішучий відсіч робітників міста, прискорили початок збройного повстання.

М.Ковенко брав активну участь у придушенні січневого виступу на „Арсеналі”, в інших районах Києва, організовував оборону міста від радянських військ.

У березні 1918 р. призначений представником міністерства закордонних справ УНР до Німеччини. У 1919 р. редагував часопис „Україна” (Кам’янець-Подільський).

У 1920 р. емігрував до Румунії. Подальша доля невідома.

4

Довідка: Шульгин Олександр Якович (30 липня (11 серпня) 1889 р., с. Совине Хорольського пов. Полтавської губ. — 14 березня 1960 р., Париж) — громадсько-політичний і державний діяч.

Народився у дворянській сім’ї. Закінчив 1-у Київську гімназію та історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1915 р.). Входив до українського земляцтва й української громади. Після Лютневої революції — член Петроградської Української національної ради, яка делегувала його до Центральної Ради. У березні 1917 р. обраний до Тимчасового ЦК Українського союзу автономістів-федералістів, у квітні — до керівництва УРДП. Після Українського національного конгресу обраний до комітету (президії) УЦР. Виступав за федералістичний переустрій Росії легітимними шляхами.

У складі першого національного уряду був призначений заступником генерального секретаря міжнаціональних справ, а з 15 липня 1917 р. — генеральним секретарем у справах національних меншин. З проголошенням ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки дедалі більше уваги надавав розв’язанню міжнародних справ. Брав участь в підготовці створення генерального секретарства міжнародних справ і став його першим керівником (20 грудня 1917 р.) Дотримувався проантантівської орієнтації, зробив вагомий внесок у встановлення дипломатичних стосунків УНР з Великобританією, Францією, налагодженню добрих відносин з Чехословаччиною, Швейцарією, Італією. Незгодний з позицією української делегації на переговорах у Бресті, не був включений до нового складу уряду після його реорганізації в січні 1918 р.

Під час гетьманату брав участь в переговорах Української Держави з РСФРР. У липні 1918 р. призначений послом до Болгарії. Член делегації УНР на Паризькій мирній конференції (1919 р.).

З 1921 р. — на еміграції, член ряду дипломатичних місій, учасник міжнародних форумів і організацій. Плідний публіцист і науковець, професор історії

5

Довідка: Левитський Микола Григорович (1880 —?) — громадсько-політичний діяч, дипломат.

У роки Першої світової війни — поручник російської армії. Член УСДРП. Національний Конгрес у квітні 1917 р. обрав його до складу Центральної Ради як представника Кубані. В червні 1917 р. обраний до УГВК.

Разом з іншими членами мирної делегації підписав Брестський мирний договір 27 січня 1918 р. З квітня 1918 р. — дипломатичний представник у Туреччині. Учасник переговорів Української Держави з РСФРР. У 1919 р. — член дипломатичної місії у Франції, був присутнім на Паризькій мирній конференції. Далі — на еміграції. У 1925 р. повернувся до УРСР. У 1931 р. був засуджений у справі т. зв. Українського національного центру і помер на засланні у Красноярському краї (точна дата невідома).

6

Полоз (Полозов) Михайло Михайлович (1890, Зміївський пов., Харківської губ. — 3 лютого 1917 р., Соловки) — політичний і державний діяч.

Походив із сім’ї сільського інтелігента. Закінчив Харківське реальне училище. Навчався в Московському народному університеті ім. Шанявського і Петровській сільськогосподарській академії, де постійно займався революційною роботою. З 1905 р. входив до організації українських есерів. Кілька разів заарештовувався. В роки світової війни М.Полозов був мобілізований до армії, закінчив школу авіаторів і як авіатор-винищувач брав участь у бойових діях. Прапорщик російської армії.

У травні 1917 р. обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом до складу УГВК і кооптований до Центральної Ради. Член ЦК УПСР. 16 січня 1918 р. разом з іншими есерівськими діячами заарештований за участь у підготовці до перевороту.

Учасник Брестської мирної конференції.

М.Полоз — один з лідерів боротьбистів, входив до керівного ядра УКП(б), обраний до складу ВУЦВК, в 1919–1921 і 1927 рр. — член президії ВУЦВК, в 1919–1921 і 1927 р. — член президії ВУЦВК; з 1922 р. — член ВЦВК. Представник уряду УРСР при РНК РСФРР. Народний комісар фінансів УРСР.

Звинувачений у „націонал-ухильництві” й належності до націоналістичної організації і наприкінці 1933 р. заарештований. Відбуваючи покарання на Соловках, за повторним вироком розстріляний.

7

Севрюк Олександр Олександрович (1893–1941, Франкфурт-на-Одері) — громадсько-політичний діяч, дипломат.

Закінчив Петроградський технологічний інститут. Член української студентської громади і від петроградських студентських організацій був делегований у квітні 1917 р. до Центральної Ради. Як член ЦК УПСР ввійшов до Малої Ради. Наприкінці жовтня 1917 р. — член Крайового комітету по охороні революції.

На Брестській конференції спочатку член, а з 15 січня 1918 р. — керівник делегації УНР. 27 січня підписав мирний договір і низку додаткових (в т. ч. таємних) угод щодо Східної Галичини. Північної Буковини, Холмщини.

О.Севрюк був призначений дипломатичним представником УНР до Німеччини, а в 1919 р. — керівником української дипломатичної місії до Італії. З 1920 р. — на еміграції у Франції, співробітничав у газеті „Українські вісті”, еволюціонував на прорадянську платформу. Загинув у залізничній катастрофі.

8

Довідка: Голубович Всеволод Олександрович (1885, с. Молдавка Балтського пов. Подільської губ. — 16 травня 1939, Ярославль) — політичний і державний діяч; член Центральної і Малої Рад, генеральний секретар шляхів сполучення, генеральний секретар торгу і промисловості, голова Ради Народних Міністрів та міністр закордонних справ УНР.

Походив із сім’ї священика. Освіту здобув у духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. У 1903 р. став членом РУП, а 1912 р. приєднався до київської групи українських есерів. З 1915 р. працював інженером на Південній залізниці, у 1916 р. — серпня 1917 р. — начальником відділення водних, шосейних та грунтових шляхів Румунського фронту.

У березні 1917 р. В.Голубовича було обрано головою Одеського комітету УПСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді УПСР був обраний до складу ЦК партії та кооптований до Центральної і Малої Рад. На засіданні Малої Ради 15.VII.1917 р. його було затверджено на посаді генерального секретаря шляхів. 30.Х.1917 р. очолив Генеральне секретарство торгу і промисловості. Від Херсонської губернії став депутатом Всеросійських і Українських Установчих зборів. УЦР призначила його головою делегації на мирних переговорах в Бересті (3-20.І.1918).

Після виходу у відставку уряду В.Винниченка (18.І.1918) В.Голубович очолив Раду Народних Міністрів УНР, до якої входили здебільшого представники УПСР, а також керував Міністерством закордонних справ.

Політика уряду В.Голубовича значною мірою спричинилась до втрати впливу Центральної Ради в селянському середовищі, до різкого звуження її соціальної опори, загострення відносин із німецьким окупаційним командуванням. Під час гетьманського перевороту 29.ІV.1918 р. уряд В.Голубовича припинив своє існування, прем’єр і декілька міністрів