Читати книгу - "Очікування шторму"

Однак кадровика не збентежиш. Старий він, щоб бентежитися.

— Людей, шановний товаришу, не вистачає. Всі палати переповнені. Поранені в коридорах лежать. Піднімися, глянь. Залізничний вокзал, а не госпіталь.

— Усе це не знімає питання про пильність.

— Правильно… Проте ми під начальством ходимо, — наполягає на своєму кадровик, наче човен на приколі. — Начальство наше в Батумі. Вони направили — вони мають відповідати.

— Направлення де?

— Знайдемо направлення… в іншій справі. Отже, по командированій лінії глянемо.

Дзвонить ключами кадровик, мовби корова дзвіночком. Шухлядами брязкає. А на чолі піт виступив. Од потуги чи від хвилювання.

Од потуги, мабуть. Важко, очевидно, йому нахилятися. Роки чинять опір.

— Ось, будь ласка… — переможно підходить до Чиркова, несучи перед собою папку, наче хлібину. — Все при справі…

Читає капітан. Правильно.

«Начальнику госпіталю в Перевальному…

У відповідь на Ваш лист № 2/347 повідомляємо, що направити у Ваше розпорядження лікаря-рентгенолога — 1, лікаря-терапевта — 3, лікаря-окуліста — 1 й молодшого медичного персоналу — 25 не маємо можливості. Відряджаємо у Ваше розпорядження старшу медичну сестру Погожеву С. А.

Водночас пропонуємо відрядити в наше розпорядження лікаря-невропатолога — 1, яких у вас — 2. Начальник управління медичної служби…»

— Документ законний, — сказав кадровик. — Ішов спеціальною поштою.

Чирков нервово стукав пальцями по столу.

— Паспорт ви у неї дивились? У вас же воєнна установа!

— Паспорт неодмінно дивилися. З паспортом усе гаразд.

— Ви це добре пам'ятаєте?

— Звичайно, ні.

Чирков розуміє: говорити кадровику про пильність — даремно витрачати час.

— Фотографію б мені… Цієї самої Погожевої.

— Чого нема, того нема, — розводить руками кадровик.

І ось Чирков знову в коридорі. Тільки невеселий, похмурий. Оленка з'являється з-за колони. Запитує:

— Вдало? Все гаразд?

— Порядочки у вас. Хаос у документації, — журиться Чирков.

Оленка не поділяє його смутку.

— Людям життя тут повертають, — каже вона. — Про здоров'я людини піклуються. Не до папірців. Розумієте?

— Не розумію, — зморщується Чирков, обличчя в нього ображене-ображене. — Удару від ворога треба ждати не тільки на фронті. Ворог — він підступний…

Фрази якісь стандартні виходять. Злий Чирков дуже. Злий на людей безвідповідальних.

— Фотографію б мені Погожевої, — вслух розмірковує він. — Глянути на обличчя, яка вона.

— Є фотографія! — радісно каже Оленка. — Звичайно, любительська. Та роздивитися обличчя можна.

Чиркову хочеться поцілувати Оленку. Мила, гарна вона. Фотографія — це ж зовсім інша справа. Це вже удача.

— Я зараз, — каже Оленка. Потім якусь мить вагається. — Ходімо разом.

Він тримає її за руку. Вони не йдуть, а біжать по алеї.

Пахне морем, водоростями й чистою галькою. Хвилі накочуються десь тут, поряд. Їх іще не видно за корпусом і деревами. Але вони шумлять. На серці в Чиркова від цього шуму радісно й солодко. А може, хвилі тут ні при чому? Може, причиною тому медсестра, схожа на хлопчика?

Кімната Оленки порожня. Дівчина пропонує:

— Сідайте.

— Ні-ні!

Вона відкриває тумбочку — там альбом, товстий од фотографій.

— Зараз я знайду.

Оленка спритно, як карти, перебирає фотокартки.

— Ось! Крайня ліворуч. Нас підполковник фотографував з газети. Думали, не надішле. А він два дні тому прислав…

Крайньою ліворуч була висока худорлява жінка з великими мускулястими ногами, видовженим обличчям і густими бровами, що зрослися біля перенісся.

— Спасибі, Оленко, спасибі…

Вони поряд. Вони близько. І сам того не чекаючи, Чирков цілує дівчину у вуста.

— Може, в небесах і є рай, але в ньому все одно не затишніше, ніж у вашій квартирі.

Тетяна здивовано дивиться на гостя, поважного, сивого полковника, й завчено усміхається. Але Каїрову давно відома ця мила жіноча хитрість. Тим часом усмішка у Тетяни виходить ніжна, безпосередня. І, дивлячись у її чисті сірі очі, Каїров розуміє чоловіків, що закохувались у цю жінку.

— Якщо ви хочете найняти кімнату, — м'яко, наче вибачаючись, промовляє Тетяна, — то… Я не можу здати. У мене вже є постоялець.

— Майор інтендантської служби Роксан.

— Ви знаєте? — дивується Тетяна. Й тут же запитує кокетливо: — Це він вас прислав?

— Я сам по собі, — зізнається Каїров.

— Співчуваю. Але нічого іншого сказати вам не можу.

— Не засмучуйтесь. Я зупинився в готелі Будинку офіцерів. До речі, в тому самому номері, де жив майор Валерій Сизов. Він, здається, був вашим квартирантом?

— Це не має значення, — сухо відповіла Тетяна. Її, очевидно, почав дратувати освідомлений і балакучий полковник. — Насамперед Сизов був моїм другом.

— Вибачте, — сказав Каїров. — Але оскільки я тут, дозвольте задати вам кілька запитань. Вони стосуються саме вашого друга.

— Хто ви такий? — тихо й трохи злякано запитала Тетяна.

— Полковник із контррозвідки.

Чирков скептично поставився до ідеї Каїрова відвідати Тетяну в її квартирі.

— Краще викликати. Допитати. А