Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Фродо підвів голову, а потому встав. Розпач іще не відступив од нього, та слабкість уже минула. Він навіть понуро всміхнувся, виразно усвідомивши — як мить тому усвідомлював протилежне, — що мусить зробити те, що мусить, якщо йому стане снаги, і байдуже, чи дізнаються про це Фарамир, Араґорн, Ельронд, Ґаладріель, Ґандальф чи ще хтось. Гобіт узяв патерицю в одну руку, а Піалу — в другу. Але побачивши, що крізь його пальці струменіє ясне світло, він заховав її за пазуху, притиснувши до грудей. Тоді, відвернувшись од Морґула, що тепер здавався тільки сірим ореолом понад темною прірвою, Фродо приготувався йти в гори.

Напевно, коли відчинилися брами Мінас-Морґула, Ґолум поповз карнизом углиб темряви, покинувши своїх супутників лежати на землі. Тепер він крадькома повернувся, в нього цокотіли зуби та дрижали пальці.

— Дурники! Бевзі! — сичав він. — Поспішайте! Не думайте, що небезпека минула. Ні, ні. Поспішайте!

Гобіти не відповіли йому, проте пішли за ним угору стрімким карнизом. Навіть здолавши безліч небезпек, вони обоє боялися цього підйому, який, проте, тривав недовго. Незабаром стежка привела їх до округлого виступу, за яким гірський схил знову ширшав, і там вона несподівано гулькнула у вузьку діру в скелі. Подорожні дійшли до перших сходів, про які казав Ґолум. Було так темно, що на відстані витягнутої руки вже мало що можна було роздивитися. Та ось за кілька п'ядей угорі тьмяно блиснули Ґолумові вирячені очі: він озирнувся на гобітів і прошепотів:

— Обережно! Східці. Багато східців. Мусите бути обачні!

Обачність і справді була геть не зайва. Фродо та Сем спершу полегшено відітхнули, адже обабіч них були стіни. Проте сходи виявилися майже такими самими стрімкими, як і карниз, тож, піднімаючись усе вгору й угору, гобіти з дедалі дужчим страхом відчували за спинами довге чорне провалля. Східці були вузькі, неоднакової висоти, часто дуже непевні: старі та слизькі з країв, деякі з них були надщерблені вже давно, а інші кришилися, щойно хтось ступав на них. Гобіти натужно дерлися далі, та, врешті, вони вже мусили розпачливо чіплятися пальцями за верхні сходинки й насилу згинали та розгинали зболені коліна. Що глибше сходи врізались у прямовисну гору, то вище й вище здіймалися понад головами двох друзів скелясті стіни.

І невдовзі гобіти зрозуміли, що от-от упадуть від змори. Саме тоді Ґолумові очі знову зиркнули на них згори.

— Ми піднялися, — прошепотів він. — Перші сходи закінчилися. Вправні гобіти вибралися високо-високо, дуже вправні гобіти. Ще кілька сходинок — і все, так.

Спантеличені й украй стомлені, Фродо та Сем здолали слідом за Ґолумом останню сходинку й сіли, розтираючи стегна та коліна. Вони були у глибокому темному проході, який, здавалося, дедалі вищав, одначе не так стрімко, як раніше, і сходинок там теж не було. Ґолум не дозволив їм довго відпочивати.

— Є ще одні сходи, — сказав він. — Значно довші сходи. Відпочинете, коли виберемось аж на них. Не зараз.

Сем застогнав.

— Довші, кажеш? — перепитав він.

— Так, довші, сссправді, — відказав Ґолум. — Але не такі важкі. Гобіти здолали Прямі Сходи. Наступні — Сходи Гвинтові.

— А тоді що? — запитав Сем.

— Побачимо, — тихо відповів Ґолум. — О, так, ми побачимо!

— Пригадую, ти казав щось про тунель, — допитувався Сем. — Угорі має бути тунель чи щось таке, через що нам доведеться пройти, чи не так?

— О, так, тунель є, — погодився Ґолум. — Але гобіти зможуть відпочити, перш ніж підуть ним. Якщо вони пройдуть крізь тунель, то будуть майже на вершині. Майже-майже на вершині, якщо пройдуть. О, так!

Фродо здригнувся. Він спітнів, доки піднімався, і тепер йому було якось холодно та липко, а в темному проході, залітаючи сюди з невидимих висот, кружляв крижаний повів. Фродо підвівся, струснув зі себе втому і сказав:

— Нумо, ходімо далі! Тут краще не сидіти.

Прохід тягнувся нескінченно довго, мандрівники постійно мерзли від цього повіву, який невдовзі перетворився на пронизливий вітер. Здавалося, то гори хочуть залякати їх своїм смертельним подихом, не підпустити до таємниць, які приховували їхні височини, або здути назад у темряву. Про те, що прохід нарешті закінчився, гобіти довідалися, тільки коли стіна праворуч раптом зникла, бо роздивитися будь-що було майже неможливо. Зусібіч, навіть угорі, їх обступали велетенські та безформні чорні маси і густі сірі тіні. Проте попід низькими хмарами раз у раз спалахували тьмяно-червоні заграви, тож якоїсь миті друзі угледіли — попереду й усюди — високі, схожі на колони шпилі, які підтримували велику навислу покрівлю. Напевно, вони піднялись у гори на багато сотень сажнів і опинилися на широкому виступі. Ліворуч од них стриміла скеля, а праворуч зяяла безодня.

Ґолум подався далі попід самою скелею. Хоча мандрівники наразі й не дерлися догори, проте ґрунт під їхніми ногами був страшенно нерівний, а тому небезпечний у пітьмі; до того ж шлях їм перегороджували брили і груди каміння. Гобіти просувалися повільно та обережно. Скільки часу минуло, відколи вони прийшли до Морґульської Долини, ні Сем, ані Фродо вже не знали. Ніч здавалася нескінченною.

Незабаром подорожні побачили попереду ще одну високу стіну, в якій були ще одні сходи. Довелося знову спинитись, а потому знову лізти вгору. Підйом був довгий і втомливий, але ці сходи вже не врізались углиб гори. Тепер велетенська круча всією поверхнею відхилялася назад, а по ній туди-сюди зміїлася стежка. В одному місці вона метнулась убік і підповзла просто до краю темного провалля, а Фродо, зиркнувши вниз, побачив широку та глибоку діру — величезну ущелину на початку Морґульської Долини. Аж ген у її надрах ряхтіла, мовби світляк, нитка примарної дороги від мертвого міста до Безіменного Проходу. І він різко відвернувся.

Сходи, то вигинаючись, то припадаючи до землі, вели вперед і вгору, аж нарешті останній їхній марш, короткий і прямий, допровадив мандрівників іще до одного виступу. Тут від головного проходу, що проліг у великій ущелині, відгалужувалася стежка й бігла далі своїм окремим небезпечним шляхом по дну меншої розколини на верховинах