Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Ні, не тут. Не відпочивайте тут. Дурні! Очі бачать нас. Коли вони прийдуть до мосту, то побачать нас. Ходімо звідси! Угору, вгору! Ходімо!

— Ходімо, пане Фродо, — попрохав також Сем. — Він знову не помиляється. Нам не можна тут бути.

— Гаразд, — відказав Фродо наче не своїм голосом, ніби говорив крізь сон. — Я спробую.

І він утомлено підвівся на ноги.

Та було вже запізно. Скеля під ними раптом здригнулась і затремтіла. Розкотистий гуркіт — гучніший, аніж раніше, — розлігся землею та відлунив у горах. Потім, обпікши темінь, сяйнув червоний спалах. Він майнув із-за гір на сході просто в небо і залив низькі хмари кумачевою барвою. У тій долині тіней і смертоносного холодного світла цей спалах здавався нестерпно яскравим і насиченим. На тлі полум'я, що вирвалося з Ґорґороту, раптом проступили чорні силуети камінних шпилів і гребенів, які нагадували надщерблені ножі. Потому пролунав могутній удар грому.

І Мінас-Морґул відповів. Там бухали живі громовиці: з вежі та з довколишніх пагорбів у навислі хмари заструменіли роздвоєні блакитні вогні. Земля застогнала, з міста вирвався крик. Змішавшись із високими хрипкими голосами, схожими на зойки хижих птахів, з гучним іржанням коней, здичавілих од люті й страху, довкола розлігся нестерпний вереск, од якого кидало в дрож і який за мить перейшов у пронизливий писк, що виходив поза межі відчуття. Гобіти розвернулись у його напрямку й упали ниць, затуляючи вуха руками.

Коли моторошний крик, перетворившись на довге жаске виття, стихнув, Фродо повільно підвів голову. На протилежному боці вузької долини, майже на рівні його очей, стояли стіни лиховісного міста і його склепінчаста брама у вигляді широко роззявленого рота з блискучими зубами. З неї виступала армія.

Усі воїни, вдягнуті в чорне, були темні, як ніч. На тлі тьмяних стін і світляного бруку дороги Фродо виразно бачив невеликі чорні постаті, котрі нескінченним потоком, шеренга за шеренгою швидко й тихо карбували крок. Попереду рухалася, як примарний стрій, могутня кавалерія, на чолі якої їхав найкремезніший Вершник, теж одягнутий у все чорне, й лише на прикритій каптуром голові вигравав страхітливим світлом схожий на корону шолом. Ось він наблизився до моста ген унизу, і Фродо, не в змозі відвести погляд чи кліпнути, зачаровано стежив за ним. Адже то, безперечно, був Володар Дев'ятьох Вершників, котрий повернувся на землю, щоб очолити у бою своє страхітливе військо. Так, о, так, це справді був той худющий король, чия холодна рука вразила Персненосця смертоносним лезом. Стара рана нагадала про себе пульсуванням болю, і серце Фродо обліг крижаний холод.

Щойно ці думки сповнили гобіта страхом і ніби скували чарами, Вершник зненацька спинився просто перед виходом на міст, і за його спиною ціле військо стало як укопане. Усе завмерло, запала мертва тиша. Можливо, це Перстень покликав Володаря Примар, і той миттю стривожився, відчувши в цій долині ще одну силу. Грізна голова, увінчана шоломом і страхом, поверталася то в один, то в інший бік, пронизуючи морок невидимими очима. Фродо закляк, наче пташка перед наближенням змії, не можучи поворухнутись. Отак чекаючи, він почув наполегливий, як ніколи, наказ надягнути Перстень. Але хоч яким сильним був тиск нечутного голосу, цього разу гобіт не мав наміру поступатися йому. Він знав, що Перстень лише зрадить його та що, навіть коли він надягне Перстень, йому не стане снаги глянути в обличчя морґульському королю — наразі ні. Гобітова воля, хоч який він був нажаханий, уже не корилася таким наказам, Фродо відчував тільки, як б'ється об нього могутня зовнішня сила. Доки Фродо внутрішньо — мимохіть, але напружено (ніби споглядав здалеку якусь давню історію) — стежив за тією силою, вона п'ядь за п'яддю наближала його руку до ланцюжка на шиї. Тоді гобітова воля знову дала про себе знати: повільно повернула руку, змусивши її шукати іншу річ — ту, що тулилася біля його грудей. За мить його пальці зімкнулися довкола холодного і твердого на дотик предмета — Піали Ґаладріель, яку він так довго беріг і про яку донині майже не згадував. Стиснувши її, Фродо на хвилину звільнився від усіх думок про Перстень. А потім зітхнув і схилив голову.

Тієї миті Примарний Король повернувся, вдарив коня острогами і переїхав через міст, а його темне військо рушило слідом. Можливо, то ельфійський каптур увів в оману його невидимі очі, а дух маленького супротивника, зміцнівши, зумів відвернути його думки. Та король поспішав: час настав, і, за наказом свого страхітливого Повелителя, він мусив іти війною на Захід.

Король, неначе тінь, що зникає в мороці, швидко промчав звивистою дорогою, і чорні шеренги солдатів зайняли міст. Така численна армія не виступала з тієї долини від часів Ісільдурового владарювання; жодне військо, таке зловісне і з такою кількістю зброї, не брало приступом Бродів Андуїну: а проте, це було тільки одне — і то не найбільше — з військ, які нині виводив Мордор.

Фродо стрепенувся. І серце його зненацька полинуло до Фарамира. «Ось вона, буря, — подумав гобіт. — Цей нескінченний потік списів і мечів прямує до Осґіліата. Чи Фарамир добереться туди вчасно? Він знав про бурю, та чи знав, о якій порі вона розпочнеться? І кому тепер до снаги втримати оборону на Бродах, якщо на бій виступив сам Король Дев'ятьох Вершників? А будуть іще й інші армії. Я запізнився. Я заблукав. Я загаявся в дорозі. Усе втрачено. Навіть якщо я виконаю своє завдання, ніхто про це вже не дізнається. Не виживе ніхто, кому би я міг про це розповісти. Усе буде марно».

Піддавшись цій слабкості, він заплакав. А морґульське військо все йшло й ішло мостом.

Тоді з недосяжної відстані чи зі спогадів про Шир, про осяйний сонячний ранок, коли день стукає у двері й вони відчиняються, долинув Семів голос.

— Прокидайся, пане Фродо! Прокидайся!

Якби той голос додав: «Прошу до сніданку», — Фродо, мабуть, не здивувався би. Проте Сем був украй наполегливий.

— Прокидайся, пане Фродо! Вони пішли, — сказав він.

Щось глухо гупнуло. Брами Мінас-Морґула зачинились. Остання лава списів зникла за поворотом дороги. Вежа досі шкірилася на долину, та світло в ній вигасало. Ціле місто знову поринало у грізний всеохопний морок і тишу. Проте не втрачало пильності.