Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли Марго знову бачить матір, та лежить в окремій палаті на чистому білому ліжку, не спить, одягнена в нічну сорочку, що її донька завбачливо спакувала для неї. Колір обличчя в неї тепер нормальний, вона навіть здатна зсунути вбік кисневу маску і пробурмотіти кілька слів:
— Скільки біганини!
Марго підносить до вуст материну тонку, майже дитячу руку.
— Дурниці! — каже вона. — А тепер тобі треба спочити. Я буду тут, раптом тобі щось треба.
Марго планує провести ніч біля материного узголів’я, але лікар відраджує її. Мати вже в безпеці, запевняє він, за її станом стежитиме медичний персонал, їй дадуть сонні пігулки, і вона спатиме аж до ранку. А Марго є де зупинитися?
Марго відповідає, що має двоюрідного брата в Кейптауні й може побути в нього.
Лікар старший за неї, неголений, із темними, прикритими повіками очима. Їй навіть сказали його прізвище, але вона не запам’ятала. Він може бути євреєм, а втім, може належати й до багатьох інших народів. Від нього тхне сигаретним димом, із нагрудної кишені визирає синя пачка сигарет. Чи справді вона вірить йому, коли він запевняє, що матері ніщо не загрожує? Так, вірить, але вона завжди була схильна вірити лікарям, вірити їхнім словам, навіть коли знала, що вони лише висловлюють свої здогади, і тому не вірить тепер своїй довірі.
— Докторе, а ви абсолютно впевнені, що їй ніщо не загрожує? — запитує Марго.
Лікар утомлено киває головою. Справді абсолютно. Але що таке «абсолютно» в людських справах?
— Щоб мати змогу дбати про матір, вам треба подбати про себе, — нагадує лікар.
Марго відчуває, як її наповнюють сльози, відчуває, як наповнює й жаль до себе. «Подбайте про нас обох!» — хоче вона благати. Їй хотілося б упасти на руки цього незнайомця, щоб її тримали й заспокоювали.
— Дякую вам, докторе, — прощається вона.
Лукас десь на дорозі в Північній Капській провінції, з ним годі зв’язатися. З громадського телефону Марго телефонує двоюрідному братові Джону.
— Я миттю приїду й заберу тебе, — каже Джон. — Лишайся в нас, скільки хочеш.
Минули роки, відколи Марго востаннє була в Кейптауні. Вона ніколи не була в Токаї, передмісті, де Джон жив із батьком. Їхній будинок стоїть за високим дерев’яним парканом, що відгонить вогким гниттям і моторною оливою. Ніч темна, доріжка від хвіртки не освітлюється. Джон бере її за руку й веде.
— Попереджаю, — каже він, — у хаті трохи неприбрано.
Перед дверима її чекає дядько. Він неуважно вітає її і збуджений так, як, знає вона, властиво всім Кутзее, швидко говорить, куйовдить пальцями волосся на голові.
— З мамою все гаразд, — заспокоює вона, — в неї просто стався серцевий напад.
Але старий не хоче, щоб його заспокоювали, він налаштувався на драму.
Джон показує їй будинок. Дім маленький, кепсько освітлений, душний, усередині тхне мокрими газетами і смаженим беконом. Якби вона була тут господинею, то зняла б страхітливі штори й замінила їх чимсь легшим і яскравішим, але, звичайно, в цьому чоловічому світі вона не хазяйнує.
Джон показує їй кімнату, що стане її спальнею. Серце їй опускається. Килим заляпаний, здається, олією. Під стіною стоїть низьке односпальне ліжко, поряд із ним — стіл, хаотично заставлений книжками і паперами. На стелі висить така сама неонова лампа, яка була в її кабінеті в готелі, аж поки вона поміняла її.
Тут усе, здається, має однакову барву: коричневу, що переходить з одного боку в тьмяно-жовту, а з другого — в брудно-сіру. Марго сумнівається, що цей будинок прибирали, як слід прибирали довгі й довгі роки.
Зазвичай це його спальня, пояснює Джон. Він поміняв простирадла на ліжку, звільнив для неї дві шухляди. Навпроти в коридорчику — необхідні вигоди.
Марго досліджує їх. Ванна похмура, туалет у плямах, смердить давньою сечею.
Виїхавши з Калвінії, Марго нічого не їла, крім плитки шоколаду. Вона голодна. Джон пропонує їй, як він каже, французькі тости, хліб намочують у яйці, а потім смажать, вона з’їдає три скибки. Пригощає її ще й чаєм із молоком, яке вже скисло, але вона однаково п’є його.
На кухню заходить дядько, вдягнувши поверх штанів піжамну куртку.
— Маргі, я кажу тобі на добраніч, — проказує дядько. — Міцно спи. І не давай блохам кусати себе.
Синові він не бажає на добраніч. Коло сина він, здається, не знає, на яку стати. Вони що, побилися?
— Я збуджена, — каже Марго Джонові. — Може, підемо погуляємо? Я весь день сиділа зігнута в кареті швидкої допомоги.
Джон веде її на прогулянку по добре освітлених вулицях Токайського передмістя. Всі будинки, які вони проминають, більші і кращі за Джонів.
— Тут ще не так давно обробляли землю, — пояснює Джон. — Потім поділили на ділянки і продали. В нашому будинку жили робітники ферми. Ось чому він збудований так недбало. Все тече: покрівля, стіни. В мене весь вільний час іде на ремонт. Я наче той хлопчик, що затулив рукою діру в голландській греблі.
— Так, я вже починаю розуміти привабливість Мервевілла. Там принаймні немає дощів. Але чого б тобі не купити кращий будинок тут, у Кейптауні? Напиши книжку. Напиши бестселер. Зароби купу грошей.
То був тільки жарт, але Джон вирішив поставитися до нього серйозно.
— Я не знаю, як написати бестселер, — зітхає він. — Я не знаю досить про людей і їхні фантазії. Хай там як, мені така доля не судилася.
— Яка така?
— Доля бути багатим і успішним автором.
— Тоді яка доля тобі судилася?
— Якраз теперішня. Жити зі старим батьком у білих передмістях у будинку, де тече покрівля.
— Це просто дурні, slap балачки. Твоїми вустами промовляють Кутзее. Ти міг би змінити свою долю завтра, якби лише став думати над цим.
Собаки за парканами аж ніяк не вітали незнайомців, що блукають уночі їхніми вулицями і сперечаються. Гавкіт дедалі гучнішав.
— Джоне, я б хотіла, щоб ти міг чути себе, — наважується Марго. — В тобі так багато дурниць! Якщо ти не опануєш себе, ти перетворишся в кислого старого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее», після закриття браузера.
