Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

На щастя, мій засклянілий погляд, що таїв у собі лише роздратування непрорахованою розумом подією, був хибно прочитаний поліцейськими емоцією страху за свого сина. Тож я, збентежений та розгніваний, продовжував непорушно мовчати й тупо витріщатися вслід нерозуміючому й сконфуженому П’єтро, якого поневолі усадили до непривітного салону поліцейської автівки, насильно зачинили за його обм’яклим тілом її непроникні дверцята та брутально відвезли його налякану постать геть у невідомому похмурому напрямку.

Та незабаром на зміну моєму безплідному гніванню поспішила плодотворна рішучість визволити свого неповинного сина із пастки несправедливого ув’язнення. Марно заклинаючи тих непіддатливих осіб, причетних до поневолення П’єтро, вислухати щирість моїх батьківських благань, я незмінно впирався у їхні холодні непевні погляди. Тоді я задумав негайно звернутися за кваліфікованою допомогою до професійних адвокатів. Проте, оскільки я не володів значним капіталом, моїх небагатих заощаджень вистачило лише на їхню двогодинну консультацію. І це при тому, що одна з тих двох годин мені й так дісталася задарма завдяки акції їхньої юридичної компанії консультувати клієнта-новачка в перший раз безоплатно.

Очевидно, юристам, які мене консультували, було чудово відомо, що грамотні, проте неоплачувані, поради змусять недосвідчених клієнтів попрохати і про мудрі рекомендації щодо подальших дій, як, власне, наївний я і вчинив. Однак, випросивши собі розумних безкоштовних інструкцій, незаможний або жадібний клієнт невдовзі розуміє, що виконати їх самостійно він не в силах, та без їхнього втілення йому ніяк не досягти заповітного результату, заради здійснення котрого він їх так уважно з’ясовував.

Подальша тактика людини, осяяної цим висновком, залежить від того, до якої категорії клієнтів її слід віднести – до незаможних чи до жадібних. Перші, як правило, змушені розпрощатися зі своїми мріями про реалізацію отриманих вказівок. Другим же доведеться пережити менш гнітюче прощання – прощання зі своїми грошима, що досягнуть поставленої перед юристами мети. Немає сумнівів, що я відносив себе до бідолах першої категорії. Але безсумнівним є і те, що вдале звершення отриманих мною юридичних настанов було для мене життєво важливим. Так мною була сформована і третя категорія клієнтів – не забезпечених грошима, однак переповнених відчаєм.

У кожному з банків, пороги котрих я невтомно оббивав, поштиві працівники, охайно вбрані у ділові костюми, люб’язно вислуховували мої жалісливі прохання про кредит та с такою само люб’язністю неухильно у ньому відмовляли. Коли я, вже вщент зневірившись, однак все ще не здаючись, зайшов до чергового банку та вкотре виклав його привітному фахівцеві свою слізну мольбу, більше не живлячи свій розум оманливими ілюзіями щодо її здійснення, на шаблонно привітному обличчі банківського співробітника раптом відобразилася якась дивна емоція, ще не бачена мною на сірих лицях його одноликих колег.

Спалах, яким освітилося його обличчя, був надзвичайно схожий на почуття співпереживання, цю зазвичай невідому рису іншим робітникам банків, численну кількість котрих я відвідав. Та навіть якщо я й обманувся і всього-на-всього сприйняв бажане за дійсне, у будь-якому разі зустріч із тим осяяним обличчям завершилась довгоочікуваним, нестямно бажаним для мене підсумком. Мене аніскільки не засмучувало, що виданий мені кредит був отриманий мною під заставу нерухомості, якою була моя єдина квартира. Адже що значить матеріальне благо, доки серце страхітливо тремтить у тривозі?

Таким чином я здобув гроші, що гарантували якісну підтримку у справі зі звільнення мого сина. Вже скоро до вирішення цієї непростої справи, в обтяжливість котрої випадково встрянув П’єтро, долучилися найкращі адвокати міста і – хоча вони непохитно твердили мені, що не в праві обіцяти стовідсоткову гарантію її успіху – я ясно передчував стрімке повернення мого звільненого сина додому.

Ще трохи згодом мені нарешті було дозволено відвідати П’єтро, тож я, охоплений безмежним сумом за своїм сином, притьмом вирушив на коротке побачення з ним. Я нетерпляче крутився на задньому сидінні автомобіля таксі, що ліниво везло мене переповненими машинами, дратівливо шумними, химерно звивистими дорогами до П’єтро, поки мої щирі сподівання малювали моїй уяві симпатичні зображення нашої майбутньої зустрічі.

Та яке ж було моє розчарування, коли ті солодкі мрії напоролися на гірку дійсність, у котрій замість теплої бесіди на мене чекала лише холодна безмовність, а очікувана мною душевність обернулася похмурою відчуженістю. Кожне моє запевнення щодо ефективного сприяння його терміновому порятунку з кошмарних лап його полону неминуче зіштовхувалося із підозрілою суворістю його апатичних очей. Усі рідкісні речення, озвучені П’єтро, були односкладними. Усі короткі погляди, що нишком металися його сизими очима, іскрилися острахом. Усі інтонації, що забарвлювали його поодинокі слова, жовчно грубили.

Останньої миті, що невблаганно позначила кінець нашого стрімкого недоладного побачення, неприємний вираз, який увесь час нашої зустрічі лиховісно розпливався на обличчі П’єтро, тепер загрозливо загострив кожну найменшу рису його лиця. Й до того каламутні очі враз грізно спохмурніли. Безмовні вуста викривились у страшній презирливій усмішці.

- Я знаю, що ти вбивця. Дізнаються й усі інші. – Несподівано випалив тихий тон П’єтро, гидливо вичавивши із себе ці отруйні слова наостанок. Його погляд лукаво примружився, розгледівши зростаючий у мені німий жах, що перекосив моє наполохане лице.