Читати книгу - "Інститут"

— Я говорила з Фелісією, — повідомила Ґледіс. — З лікаркою Річардсон тобто. Вона дивиться за ними на моніторі. Каже, гудіння гучнішає, коли вони беруться за руки, і тихішає, коли відпускають одне одного.

Стекгаус уже сам до цього допетрав. Як то кажуть, не треба бути генієм.

— Скоро, сер?

Він подивився на годинник.

— Думаю, ще десь години три, плюс-мінус. Насос ОВК на даху, правильно?

— Так.

— Можливо, мені вдасться подзвонити тобі, Ґледіс, коли настане час, але, може, й ні. Усе, мабуть, станеться дуже швидко. Якщо почуєш постріли перед адміністративною будівлею, пускай той хлор, не чекай команди від мене. Тоді спускайся. Не всередину, просто біжи по даху до лівого крила Передньої половини. Зрозуміло?

— Так, сер! — Ґледіс осяяла його широкою посмішкою. Тією, яку діти ненавиділи.

12

Дванадцята тридцять.

Каліша спостерігала за дітьми з палати «А» й думала про маршовий оркестр штату Огайо. Її татові подобалися «Бакайз», і їхні ігри вона завжди з ним дивилася, для відчуття близькості, але насправді її цікавило лише шоу в перерві, коли оркестр («Гоооордість “Бакайз”!» — завжди голосив ведучий) виходив на поле, одночасно граючи на інструментах і вистроюючись у силуети, які можна було розібрати згори, — що завгодно, від «С» на грудях Супермена до фантастичного динозавра з логотипу «Парку юрського періоду», що ходив і клював своєю ящеровою головою.

Діти з палати «А» музичних інструментів не мали й ставали, взявшись за руки, лише в коло — нерівне, оскільки тунель був вузький, — але вони мали однакову… яке ж там слово…

— Синхронність, — сказав Нікі.

Каліша перелякано повернулася. Він їй усміхнувся, зачісуючи рукою волосся, щоб вона краще побачила його очі, які, слід зізнатися, вражали.

— Дуже серйозне слово, навіть як на білого хлопця.

— У Люка набрався.

— Ти його чуєш? Тримаєш контакт?

— Та ніби. То є, то нема. Важко сказати, які думки мої, а які його. Добре, що я спав. Коли не спиш, власні думки заважають.

— Як перешкоди?

Він знизав плечима.

— Напевно. Але якщо відкриєш розум, ти теж почуєш. Ще чіткіше чути, коли вони в коло стають. — Він кивнув на дітей з палати «А», які продовжували безцільно блукати. Джиммі з Донною ходили вдвох, розмахуючи зчеп­леними руками. — Хочеш спробувати?

Каліша спробувала припинити думати. Спочатку це було на диво важко, але коли вона прислухалася до гудіння, стало легше. Гудіння слугувало ніби ротовим ополіскувачем, лише для мозку.

— Що смішного, Ка?

— Нічого.

— А, вшарив, — сказав Нікі. — Мозкоополіскувач. Непогано.

— Трохи чую, але небагато. Може, спить.

— Та напевно. Але, думаю, скоро прокинеться. Бо ми не спимо.

— Синхронність, — повторила вона. — Класне таке слово. І ніби для Люка створене. Знаєш, жетони, які вони нам давали для автоматів, Люк називав заслужениною? Ще одне кльове слово.

— Люк особливий, тому що такий розумний. — Нікі глянув на Ейвері, який схилився на Гелен, обоє міцно спали. — А Ейвестер особливий, просто тому що… ну…

— Просто тому що він Ейвері.

— Ага. — Нікі всміхнувся. — А ті ідіоти взяли й посилили його, а регулятор на мотор не поставили. — Усмішка його, слід визнати, вражала не менше, ніж очі. — Це ж вони вдвох зробили так, що ми зараз тут. Люк — це шоколад, а Ейвері — арахісове масло. Сам по собі жоден з них нічого не змінив би. А от разом вони — корзинка з арахісовим маслом «Різ», яка порве нафіг це все.

Каліша засміялася. Звучало по-дурному, та разом з тим влучно. Принаймні вона сподівалася.

— Але ми тут застрягли. Як щури в забитій трубі.

Його блакитні очі зустрілися з її карими.

— Ще недовго, сама знаєш.

— Ми помремо, правда? — промовила вона. — Якщо вони не газ пустять, то… — Каліша смикнула головою в бік дітей з палати «А», які знову кружляли. Гудіння посилилося. Лампи пояскравішали. — Це станеться, коли вони вирвуться. Вони і всі інші, де б не були.

«Телефон, — послала вона йому думку. — Великий телефон».

— Напевно, — сказав Нікі. — Люк каже, що ми їх знесемо, як Самсон зніс храм на филистимлян. Я не знаю, як там було — у мене в сім’ї Біблією особливо не захоплювались. Але суть розумію.

Каліша ж знала цю історію. Вона знову поглянула на Ейвері й згадала дещо інше з Біблії: «А дитина мала їх водитиме».

— Можна я тобі щось скажу? — запитала Каліша. — Ти, мабуть, посмієшся, але мені однаково.

— Давай.

— Я хочу, щоб ти мене поцілував.

— Ну, не особливо складне завдання, — сказав Нікі. Він усміхнувся.

Каліша нахилилася до нього. Він нахилився їй назустріч. Під гудіння вони поцілувалися.

«Гарно, — подумала Каліша. — Думала, що так буде, й так воно і є».

Цю одразу ж наздогнала думка Нікі, верхи на гудінні: «Давай ще раз. Думаю, буде вдвічі приємніше».

13

Перша п’ятдесят.

«Челенджер» торкнувся землі на приватній злітно-посадковій смузі, якою володіла компанія-пустушка під назвою «Паперова промисловість Мейну». Він порулив до темної будівлі. Коли вони наблизилися, трійка ліхтарів на стелі, що реагували на світло, спрацювали, освітлю­ючи приземкувату електростанцію й гідравлічний навантажувач контейнерів. Транспорт, що очікував на них, виявився не «мамським» фургоном, а «шевроле субурбан» на дев’ятьох пасажирів. Чорний, із затонованими вікнами. Сирота Енні була б у захваті.

«Челенджер» максимально близько під’їхав до «суб­урбана», двигуни затихли. Хоча Тім не був упевнений в останньому: він чув слабке гудіння.

— Це не літак, — пояснив Люк. — Це діти. Звук посилиться, коли ми наблизимося.

Тім підійшов до передньої частини салону, потягнув великий червоний важіль, який відчинив двері, й розклав сходи. Ті спустилися на асфальтобетон менш ніж за чотири фути від водійського боку «субурбана».

— Окей, — сказав Тім, повернувшись до решти. — Ми на місці. Але перш ніж поїдемо, місіс Сіґсбі, у мене для вас дещо є.

На столику в зоні для розмов «челенджера» він зна­йшов значний запас глянцевих брошур, де рекламувалися різні дива повністю фіктивної фірми «Паперова промисловість Мейну», і кілька її брендових бейсболок. Він передав одну їй і взяв собі іншу.

— Надягніть. Щоб міцно сиділа. Волосся маєте коротке, тож неважко буде сховати все під неї.

Місіс Сіґсбі подивилася на бейсболку з огидою.

— Для чого?

— Ви підете перша. Якщо нас чекатиме засідка, приймете вогонь на себе.

— Навіщо їм ховати людей тут, якщо ми їдемо туди?

— Так, це малоймовірно, тож вам не буде складно сісти в машину першою.

Тім натягнув свою бейсболку, тільки задом наперед, і ремінець прорізав йому чоло. Люк подумав, що Тім уже застарий, щоб так по-дитячому носити бейсболку, але вирішив змовчати. Подумав, що, мабуть, це Тім так себе підбадьорює.

— Евансе, ви одразу за нею підете, — розпорядився Тім.

— Ні, — відказав той. — Я з літака не зійду. Не впевнений, що зміг би, навіть якби схотів. У мене дуже болить нога. Не можу ступати.

Тім