Читати книгу - "Аутсайдер"

— Я не помру так, як помирала моя мама. Ні, сер, не помру. Спочатку я пристрелю твою подругу, Ралфе, а потім — тебе. Якщо ти мене не зупиниш.

— Джеку, не треба. Останнє попередження.

— Засунь своє попередження в…

Він спробував навести гвинтівку на Голлі. Вона не поворухнулася. Ралф затулив її собою і тричі вистрелив. Оглушливі постріли в такій тісній місцині. Один — за Гові, один — за Алека й один — за Юна. Відстань була трохи завелика для його пістолета, але «глок» — добра зброя, і в Ралфа ніколи не було проблем на стрільбищі. Джек Госкінз повалився на землю, і Ралфу здалося, що на його присмертному обличчі з’явився вираз полегшення.

  17

Важко дихаючи, Ралф присів на випнуту губу кам’яної глиби навпроти вказівника. Голлі підійшла до Госкінза, стала навколішки й перевернула тіло. Оглянула, тоді повернулася до Ралфа.

— Змія його не раз укусила.

— Певно, гримучник, і то немаленький.

— Та спершу його отруїло дещо інше. Щось страшніше за будь-яку змію. Він називав його Чоловіком із Татухами, ми називаємо його чужинцем. El Cuco. Треба з цим покінчити.

Ралф подумав про Гові й Алека, які лежали мертві по інший бік цього Богом забутого кам’янистого пагорба. У них були родини. І в Юна, живого, проте пораненого й уже, мабуть, у шоковому стані, також була родина.

— Гадаю, ти маєш рацію. Не хочеш собі пістолет? А я візь­му його гвинтівку.

Голлі похитала головою.

— Гаразд. Тоді до роботи.

  18

Після першого повороту стежка Ахіґи почала ширшати й спус­катися. Обабіч дороги виднілися піктограми. Деякі старовин­ні малюнки були понівечені або повністю перекриті тегами.

— Він знатиме, що ми йдемо до нього, — сказала Голлі.

— Так. Треба було прихопити з собою ліхтарика.

Голлі засунула руку в одну з містких бічних кишень (ту, що провисала під вагою) і дістала звідти коротенький УФ-ліхтарик, що вони купили в «Хоум Депо».

— Ти дивовижна, — мовив Ралф. — А в тебе там парочка касок часом не завалялась, ні?

— Без образ, Ралфе, але з почуттям гумору в тебе не дуже. Вдосконалюйся.

За наступним поворотом стежки вони вийшли до природної порожнини в скелі, що роззявилась футів за чотири [260] від землі. Над нею збляклими чорними літерами було написано: «НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО». У ніші стояла запилюжена ваза з тонкими гілочками, що стирчали, мов пальці скелета. Пелюстки, які колись прикрашали ці гілки, уже давно зникли, але дещо інше лишилося. Біля вази було розкидано з півдюжини фігурок вождя Ахіґи — схожа зосталась після того, як близнюки Джеймісони заповзли в утробу землі й уже не повернулися. Іграшки пожовтіли від часу, а пластик порепався від сонця.

— Люди сюди навідувалися, — сказала Голлі. — Судячи з тих аерозольних підписів — діти. Та цього місця вони не спотворили.

— Схоже, навіть не торкалися, — погодився Ралф. — Ходімо. Юн сидить по той бік із вогнепальним пораненням і розірваним ліктем.

— Так, не сумніваюсь, що йому дуже болить. Але ми мусимо бути обережні. А це означає, що рухатися треба повільно.

Ралф узяв її за лікоть.

— Якщо він нас обох пришиє, то Юн лишиться сам-один. Може, тобі варто повернутися.

Голлі показала в небо, де здіймався чорний дим від кросовера у вогні.

— Хтось побачить і приїде. І якщо з нами щось станеться, то Юн єдиний знатиме, що саме та чому.

Вона стряхнула руку Ралфа й рушила далі стежкою. Ралф кинув ще один погляд на маленьке святилище, яке всі ці роки ніхто не чіпав, і пішов слідом за Голлі.

  19

Тільки-но Ралфу почало здаватися, що стежка Ахіґи виведе їх хіба що до задвірку сувенірної крамнички, дорога різко повернула ліворуч, мало не в протилежний бік, і закінчилася біля входу до, за всіма ознаками, сараю на кшталт тих, де мешканці передмістя зберігають інструменти. Тільки зелена фарба відлущилась і вицвіла, а по центру стояли прочинені двері без вікон. Обабіч дверей тулилися попереджувальні знаки. Пластикова обгортка з часом затуманилась, але написи все одно можна було прочитати: «ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО» — ліворуч і «ЗА ПОСТАНОВОЮ МІСЬКОЇ РАДИ МЕРІСВІЛЛА ДІЛЯНКА ВИЗНАНА НЕБЕЗПЕЧНОЮ» — праворуч.

Ралф підійшов до дверей із «глоком» напоготові. Махнув Голлі, щоб вона відступила на узбіччя кам’янистої стежки, потім, присівши й настромивши пістолет на отвір, рвучко розчахнув двері. Усередині проглядався невеликий прохід, порожній, якщо не зважати на купу дощечок, що їх зірвали з шестифутової [261] розколини, яка вела в темряву. Відламані краї й досі кріпилися до скелі тими самими величезними поіржавілими болтами.

— Поглянь сюди, Ралфе. Як цікаво.

Притримуючи двері, вона нахилилась роздивитися вщент розбитий замок. Не схоже, що тут скористалися ломом чи монтувалкою. Ралф вирішив, що хтось довбав по ньому камінням, поки замок не піддався.

— Що, Голлі?

— Бачиш, він однобічний. Замикається тільки для входу ззовні. Люди сподівалися, що близнюки Джеймісони чи хтось із першого рятувального загону міг вижити. І якби вони сюди дістались, то не наштрикнулися б на замкнені двері.

— Але сюди так ніхто й не дістався.

— Ні, — вона перетнула ділянку від входу до розколини в скелі. — Чуєш запах?

Ралф чув і знав, що вони стоять біля дверей в інший світ. Він вловив запах застоялої вологи та ще дещо — зіпсутий, солодкий душок гниючої плоті. Запах слабкий, але відчутний. Ралф згадав ту давню канталупу й комах, що роїлися всередині.

Вони зробили крок у темряву. Ралф був високий, та розщелина була ще вища, і йому не довелося пригинати голову. Голлі ввімкнула ліхтарик, спершу посвітила прямо в кам’я­ний коридор, який спускався під землю, потім направила промінь їм під ноги. Вони побачили низку сяйних краплин, що вели в темряву. Голлі зробила Ралфу послугу й не стала вголос зауважувати, що таку саму речовину її саморобний УФ-ліхтар вихопив у вітальні Андерсонів.

Пліч-о-пліч вони змогли пройти тільки футів шість. Після того прохід вужчав, і Голлі передала ліхтарик Ралфу. Він узяв його в ліву руку, правою тримаючи пістолет. У стінах зблискували вигадливі прожилки мінералів: червоні, бузкові, зеленувато-жовті. Час від часу Ралф спрямовував промінь угору, просто щоб пересвідчитись, що там немає El Cuco, що він не повзає нерівною стелею між обламаними сталактитами. Повітря було не холодне (він десь читав, що в печерах тримається температура, яка приблизно дорівнює середнім показникам місцевості, де вони розташовані), але їм стало прохолодно після спеки, що панувала зовні, і, звісно ж, шкіру вкривали краплі поту, який виступив від страху. З глибини тягнувся протяг, обдував обличчя й приносив із собою той самий слабкий запах гниття.

Ралф зупинився, і Голлі в нього врізалася. Він аж підстрибнув.

— Що? — прошепотіла вона.

Замість відповіді Ралф посвітив ліхтариком на скелю ліворуч. Там аерозольним балончиком хтось вивів два слова: «ПЕРЕВІРЕНО» і «НІЧОГО».

Вони рушили далі, повільно, потихеньку. Ралф не знав, як там Голлі, але до нього прийшло відчуття жаху, що далі — то дужче, а ще впевненість, що він більше ніколи