Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

стьобали їх нагаями і пороли боки острогами. Коні і вершники були закутані в плащі з туману, волохаті й хиткі, наче кущі й дерева. Попереду мчав, здійнявши руки і махаючи ними, як крилами, Бонтиволья. Наче промінь світла вдарив у нього: чітко засвітивсяг хижий, гачкуватий ніс чи дзьоб. Дикий крик вирвався з сотень горлянок. Кінські копита гучно били в землю, і вона стогнала від глухого болю. Дерева хитали вслід вершникам кронами — були теж занепокоєні і схвильовані.

Втікач провів рукою по обличчі. Відчув, що воно зовсім мокре, а там, де билося серце, тліло непригасле вогнище болю.

Мати

— Тобі не можна було відбиватися від дому, — сказала тітка. — Коли б ти був удома, вони не посміли б напасти на Остапа.

— Він хворів останнім часом. Коли з’являвся місяць, його водило по двору. Вони, певне, й підстерегли його в такий мент… — В голосі матері звучав біль.

Я сидів серед порожнього покою, де лежав нещодавно в труні брат. На підлозі ще було накидано квітів, ще стояв посеред покою стіл і пахло глицею та воском.

— Про те, що він ходив ночами, ніхто не знав, — сказала тітка. — Ми пильно це приховували.

— Неважко було й підстерегти, — зітхнула мати. — А обороняти його ми не могли.

— Я їм віддячив, — сказав я, дивлячись собі під ноги. — Я, мамо, не попустив це на так. Дем’яна і Данила вже нема…

Глуха тиша зависла в покої. Здавалося, вони вийшли геть, залишивши мене самого. Я звів очі. На мене дивилися дві схожі одна на одну жінки, і погляди їхні світилися також однаково.

— Твій батько теж хотів віддати їм належне, — сказала тітка. — Йому не пощастило…

В матері заблищали на очах сльози. Захиталася сумовито, а вуста її затремтіли.

— Казав, що його кличе ночами твоя сестра. Що вона волає про помсту…

— Вони кликали й мене, — сказав я глухо, вже не дивлячись на них. — Весь час бачу їх коло якоїсь хати. Гальшка несе воду, а батько сидить на ґанку. Гальшка несе воду і все оглядається…

Глуха тиша знову покрила мої слова, ми наче задерев’яніли — тінь Остапа перейшла через покій.

— Що сталося там, на майдані? — спитала мати.

Я не міг дивитися їм у вічі. Не міг розказати про все просто й зрозуміло: забагато для цього треба було б слів. Про Вітторіо і Бонтиволью, про своє прокляття; тиха туга оповила мене тут, у сумному цьому покої, повному напівзів’ялих квітів, де так гостро пахне глицею і воском. Остапова тінь зупинилася серед кімнати — повернувся до мене блідий, майже прозорий.

— Про це так багато говорять! — сказала тітка.

— Звідки це в тебе? — спитала мати.

— Не знаю, мамо, — видихнув я.

— Чи не запродав ти душі?

— Ні, мамо, — крутнув я головою.

— Між нами вже багато крові, — сказала мати. — Чи так воно й далі йтиме? Поки не ляжемо всі?

— Мені тяжко, мамо! — сказав я майже пошепки. — Душа моя болить, і я боюся, що не зможу стати вашим захисником. Мені треба молитися, мамо…

Мати кивнула. Я дивився в її чисті, хоч уже старечі очі. Ми, здається, розуміли одне одного.

— Ти не можеш молитися вдома? Я похитав легенько головою.

— Варто найняти більше людей для оборони, — сказав нарешті я. — Нам треба вберегти Івана.

— Вбережу себе сам, — звів голову малий. Я всміхнувся, дивна печаль пойняла мене.

— А ти? — спитала мати. — Ти не боїшся? Я похитав головою.

— Ти так змінився, — сказала тітка. — Я, побачивши тебе, злякалася… Тобі треба стерегтися також.

Я дивився на них з любов’ю. Дивна печаль огорнула мене.

— Гадаю, що їм нагнано вже страху, — сказав, підроблюючись під діловий тон. — І все-таки найняти сторожу треба не гаючись… Не гаючись! — повторив я, відчуваючи, як накочуються на серце сині хвилі смутку.

Мати дивилася на мене, і я не міг витримати того погляду. Але не міг і пояснити чи, радше, розказати їм усього; забагато треба було для нього часу. Остапова тінь знову рушила через покій, цього разу попрямувавши до дверей. Спинилась у дверях і ще раз озирнулася.

— Найрозумніше було б помиритися, — сказала мати, опустивши погляд. Вуста її тремтіли. — З їхнього боку лягло менше, ніж з нашого, я ладна простити їм. Бо коли так триватиме далі…

Це лякало й мене. Дивився на прив’ялі квіти на підлозі, одна з них була розтоптана важким чоботом. Розплющене пелюстя, майже Приклеєне до долівки; розчавлене, аж на волокна розклалося, стебло.

— Все дуже далеко зайшло, — сказала тітка. — Тепер уже цього не спинити… Волає кров…

Малий устав, і тонкі ніздрі його затріпотіли. Він думав свою думку, але не висловив її вголос. Я зрозумів його: кривда була на нашому боці.

Мати плакала. Великі градасті сльози текли по її нерухомому, закам’янілому лиці. Я знову подивився в її чисті старечі очі.

— Вдій щось, синку, вдій! — попросила вона жалібно.

— Це волає кров, — наче про себе повторила тітка. — Тепер уже хтозна, чи її спиниш.

— Я воліла б, — сказала мати, втираючи очі, — щоб ти знову відійшов од нас, надто багато зробив ти їм лиха. Повернися до Влох, а коли все затихне, ми дамо тобі знати. Болить мені за тебе серце, сину.

— Я спробую з ними помиритися, — сказав я, все ще розглядаючи розчавлену квітку, глина біля тої квітки була вогка.

— Кров, пролита за честь роду, не марна, — сказала твердо тітка. — Але проти них не встоїмо.

— Хочеш піти туди сам? — спитала мати, пильно мене розглядаючи.

Через кімнату знову перейшла Остапова