Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

— Цікаво, чи встигну я почути тріск, перш ніж упаду, — запитував він себе.

Сонце вже дві години висіло над обрієм, коли він підвівся, вихудлий, брудний, блідий, і подивився на нього почервонілими очима. Тіло ледве його слухалось, ніби налите свинцем, але не тремтіло, і в такому фізичному стані його рухи набули непохитної зваженої гідності. Він ступав так, наче звершував якийсь ритуал. Спустився до западини, бо з усього, сущого поза ним, на нього діяли лише чари срібла, в яких крилася прихована сила. Він підібрав пояс із револьвером, який там лежав, і оперезався ним. Мотузка тиші не могла луснути на острові. «Треба зірватися з неї й потонути в морі», — думав він. І потонути! Деку поглянув на пухку землю, яка присúпала срібло. У морі! Його погляд був поглядом сновиди. Він повільно опустився навколішки й узявся ретельно та терпляче розгрібати землю руками, й рив доти, доки не відрив один з футлярів. Без затримки, ніби виконував роботу, яку вже робив багато разів, розтяв футляр ножем, витяг чотири зливки й сунув собі до кишень. Знову присúпав футляр землею і крок за кроком вибрався із западини. Кущі з шелестом зімкнулися за його спиною.

Ще на третій день свого усамітнення він підтягнув шлюпку ближче до води, задумавши кудись попливти, але відмовився від цієї ідеї, почасти прислýхавшись до шепоту затяжної надії на те, що Ностромо повернеться, почасти через переконання, що будь-які зусилля вже цілковито даремні. Тепер шлюпку треба було лише злегка попхнути, аби вона попливла. Мартін щодня потроху їв, якщо не рахувати першого дня, і в нього ще залишилась якась м’язова сила. Помалу налігши на весла, він відгріб від скелястого берега Великої Ісабели, який стримів за його спиною, зігрітий сонячним сяйвом, яке здавалось уособленням життєвого тепла, омитий з ніг до голови щедрим світлом, наче промінням надії та радості. Деку веслував просто до призахідного сонця. Коли в затоці споночіло, він перестав гребти і жбурнув весла на днище човна. Їхній глухий стукіт був найгучнішим звуком, який він лише чув у своєму житті. Це було одкровення. Ніби хтось покликав його здалеку. І враз йому в голові майнула думка: «Можливо, цієї ночі мені вдасться поспати». Але він у це не вірив. Він не вірив ні в що й так і лишився сидіти на банці.

Світання, що зажевріло з-за гір, відбилось у його незмигних очах. Безхмарним небом розлилася заграва, і з-за шпилів кряжа у всій своїй красі показалося сонце. Уся гладінь великої затоки заблискотіла довкола човна, і в оцій пишноті нещадної самотності Деку знову уявилась тиша, туго напнута, мов тонка темна мотузка.

Очі його вдивлялись у цю візію, поки він неквапливо пересідав з банки на край борту. Вдивлялись невідривно, а тимчасом він, мацнувши по поясу, відстебнув клапан кобури, витяг револьвер, звів курок, витяг руку вперед, націлив цівку в груди, натис на спусковий гачок і з судомним зусиллям віджбурнув ще димучу зброю геть. Вдивлялись і тоді, коли він повалився долілиць і припав грудьми до борту, вчепившись правицею в банку. Вдивлялись…

— Скінчено, — насилу вимовив він, уже захлинаючись кров’ю. Останньою його думкою було: «Хотів би я знати, як помер той капатас». Негнучкі пальці розціпились, і коханий Антонії Авельянос повалився за борт, так і не почувши, як луснула мотузка тиші серед пустельної затоки Пласідо, мерехтлива гладінь якої і не колихнулась через падіння його тіла.

Жертва розчарування і втоми, які є відплатою за інтелектуальну відвагу, блискучий дон Мартін Деку зник без сліду — обтяжений срібними зливками із Сан-Томе, поглинутий безмежною байдужістю всього сущого. Його невиспана зіщулена постать уже не чувала над сріблом Сан-Томе, і певний час добрі та злі духи, які ширяють поблизу кожного захованого скарбу на землі, могли б подумати, що про цей-от скарб уже ніхто з людей не пам’ятає. Згодом, через кілька днів, інша постать вималювалась на тлі призахідного сонця і сягнистим кроком попрямувала до вузької чорної западини, аби нерухомо й не склепивши вік просидіти всю ніч майже в тій самій позі, в тому самому місці, де раніше сидів інший чувальник, який тихо-тихо відплив назавжди у маленькому човнику в час заходу сонця. А добрі та злі духи, які ширяли довкола заклятого скарбу, чудово зрозуміли, що срібло Сан-Томе дістало тепер раба, який буде вірним йому до самої смерті.

Неперевершений капатас карґадорів, жертва розчарованого марнославства, яке стає винагородою за відважні вчинки, всю ніч просидів, як утомлений зацькований вигнанець, і звідав таких мук безсоння, яких ніколи не знав Деку, його товариш у найвідчайдушнішій виправі його життя. І він губився у здогадах, як же помер Деку. Але знав, яку роль відіграв тут він сам. Спершу жінка, згодом чоловік — обох він покинув на останній межі заради проклятого скарбу. І ціна його — не врятована душа та погублене життя. Відсторонення й заціпеніння від побожного жаху змінилося спалахом безмірних гордощів. Немає у світі нікого, крім Джан’ Баттісти Фіданци[228], капатаса карґадорів, непощербного і незрадливого Ностромо, хто міг би заплатити таку ціну.

Він вирішив, що тепер нікому не дозволить відібрати цю здобич. Нікому. Деку помер. Але як? У тому, що той помер, Ностромо не мав ані тіні сумніву. Але чотири зливки?.. Навіщо? Чи не мав він на думці повернутись і взяти ще — іншим разом?

Скарб виявляв свою приховану владу. Вона скаламутила ясний розум чоловіка, який заплатив за срібло свою ціну. Він був певен, що Деку помер. Йому здавалося, що весь острів сповнений перешіптувань: «Помер! Сконав!». І капатас упіймав себе на тому, що прислухається, чи не зашелестять кущі, чи не захлюпає під чиїмись кроками вода у струмку. Помер! Балагур, novio доньї Антонії!

— Ха! — зронив Ностромо, упершись чолом у коліна у світлі мертвенно-блідого світанку, що зайнявся над визволеним Сулако і над затокою, сірою, мов попіл. — Це до неї він полине. До неї полине!

Ще й чотири зливки! Чи не взяв їх Деку з помсти, аби накласти на нього прокляття — як зробила це та розгнівана жінка, що напророчила йому муки совісті й поразку, а проте доручила врятувати власних дітей? Що ж, дітей він врятував. Покінчив із прокляттям злиднів та голодної смерті.