Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Тихий Ліс. Ліс, про який прийнято говорити лише пошепки. Ліс, у якому ніхто й ніколи не наважиться добувати дерево. Тому що, швидше за все, це тамтешні дерева здобудуть вас. Ліс, про історію якого ходить стільки легенд, що вже давно не ясно, де правда, де вигадка, а де – справжня правда. Єдине, в чому одноголосно сходяться всі, хто хоча б раз у житті розповідав історію про Тихий Ліс (а в Грейткіллс це кожен перший, починаючи з того віку, коли індивід набуває здатності зв’язного мовлення), так це в тому, що немає в «цій триклятій провінції» (так іноді з ніжністю називають Грейткіллс корінні його мешканці) такого місця, яке постраждало б від усіх магічних катастроф більше, ніж Ліс. Ну, звісно, якщо не згадувати про Чорні Болота та лихваря Мойшу Гуттенберга, котрий рясно заявляє, що таки найбільше постраждав його бізнес! Але бізнесменів та інших аферистів ми в розрахунок не беремо.

Загалом, засилля орд нежиті, просочування землі енергією Смерті, а потім – вторгнення демонів з їх еманаціями, та, на десерт, тотальне спопеління магією Світу змішалися в такий неймовірний магічний коктейль, що світовий порядок і реальність на околицях Лісу іноді, раз на пару років, брали вихідний, щоб відпочити від усього цього божевілля. І тоді в Лісі починало відбуватися щось зовсім несусвітнє.

То з його глибин виходили цілі народи, які раніше не зустрічалися у світі Іриса. Але, побачивши, що це Грейткіллс – вони поверталися назад у свою невідомість. То над найвищими деревами здіймали крила дракони, більшість видів яких давно вже вважалися вимерлими. І тоді у лицарів, паладинів та інших маніяків починалося чергове повноцінне сафарі. А якось Тихий Ліс вирішив, що якщо живим істотам можна пересуватися світом спокійно, то чим він гірший за них – і розташувався в десятці миль лівіше, ніж усі звикли. А на місці його попередньої локації залишилося поле мертвих демонів, якісь кам’яні піраміди, підозрілого вигляду фіолетове озеро і з десяток абсолютно незрозумілих конструкцій. Чимось вони нагадували металеві карети, але замість коліс мали сталеві, шипасті стрічки. А там, де має сидіти кучер, дивилося вперед величезне дуло, немов у королівської гармати...

Загалом, Тихий Ліс міг здивувати будь-кого у цьому світі. І більшість із тих, хто познайомився з ним особисто, він дивував смертельно. Але це ще не все. Немов вічних переміщень з місця на місце, лісових тварюк, що беруться немов з нізвідки, і рослинності небезпечнішої, ніж дракониха під час вагітності, було мало – у Тихого Лісу з'явився розум. Саме так, свій повноцінний розум. Ні про яких духів лісу, лісовиків, дріад та інших друїдів не йдеться. Просто в один прекрасний, дощовий, з туманом і грозами день (прекрасний день автору бачиться саме таким) – Ліс раптом зрозумів, що він не просто географічний об'єкт. І не якийсь там паливний ресурс для передіндустріальної цивілізації. Ні. Він – особистість! Причому, особистість досить неприємна, з найбридкішим почуттям гумору, а також задатками недорозвиненого маніяка-вбивці.

Тому нічого дивного, що наш герой вирушив на вивчення і, за нагоди, підпорядкування собі такого унікального взірця флори Іриса. Грегор вирішив не слідувати будь-яким законам жанру, тому вирушив на екскурсію в смертельно-небезпечне місце ясним, погожим днем, роздавши попередньо вказівки на випадок тривалої відсутності.

– Хісс – ти знаєш, що робити. Зараз наче в замку має бути спокійно – якось з Теодором, думаю, впораєтеся на день-два.

– Ну стовідсотково впораємося, гадаю. Особливо після того, як буря на ім’я Ліона перемістилася в одне нещасне село…

       Грегор на це зміг лишень тяжко зітхнути. Бо після доволі яскравої зустрічі батька й доньки, а також грегорової розповіді про те, куди подівалася більшість з її нащадків, Ліона спробувала повторити сцену з розтрощенням замкових веж головою свого батька. Проте, цього разу Грегор вирішив, що вихід емоціям можна давати і менш руйнівним чином.

       «Пробач, доню», – сказав тоді Грегор, оплутуючи величезну вовчицю срібними пагонами, – «Але моєї вини немає в тому, що твоя дитина не знала міри у випивці. Тим паче в компанії дроу. А щодо твоєї онуки… обіцяю тобі, я дуже… дуже постараюся  дізнатися, що саме сталося з нею у пеклі. Більше того, вже зараз маю певні ідеї. Але ти тут і зараз маєш можливість поспілкуватися зі своєю правнучкою. Невже ти це пропустиш?..»

       Після такого монологу Ліона ще трішки погарчала, а потім з приреченим воєм прийняла людську подобу і попрохала відкрити портал до Прилісної. На що Грегор, з величезним полегшенням, погодився. Можна сказати, він купив собі невеличку відстрочку від чергового сімейного скандалу. А щоб зовсім його уникнути, треба буде зробити дещо хіба не легендарне…

– Так, Хісс. Доньки тут зараз нема, – струснув головою Архімаг, відганяючи спогади, – тож, повторюю, ви чудово впораєтеся.

– Добрісссссссінько. Будуть якісь побажання щодо твого учня?

– Доглядай за ним, Хісс. – Лагідно почухав шию десятиметрового дерев’яного змія Грегор. – Ти ж знаєш, який віконт у нас… чистий душею. Дитину може обдурити кожен.

– По-перше, не обдурити, а образити, – занудним тоном поправив Хісс, – а по-друге – бачив би ти, як ця «дитина» псує дівиць на сінувалі біля замкових стайнь, ти б з ним так не цяцькався.

– А тобі звідки знати, що він там робить? – Злегка здивувався Архімаг. – Шпигуєш за ним, чи що?

– Пффф! Ну, а як інакше? Що ж ще робити главі зовнішньої та внутрішньої розвідки баронства Грейткіллс?

– Мабуть, самопроголошеному голові, – пирхнув геомант, – бо я точно не пам'ятаю, щоб віддавав таке розпорядження.