Читати книгу - "Орієнталізм"

орієнталізм. Араб — це знакова фігура німоти, в поєднанні з безнадійно надмірною артикульованістю, та вбогості, поєднаної зі схильністю до {415} надуживань. Те, що такого результату можна досягти лише філологічними засобами, засвідчує сумний кінець колись багатої й розгалуженої філологічної традиції, представленої сьогодні лише дуже рідкісними індивідами. Те, що сьогоднішній орієнталіст посилається на філологію, є останнім захворюванням наукової дисципліни, перетвореної на ідеологічну експертну галузь соціології.

У всьому, про що я говорив, мова орієнталізму відіграє домінантну роль. Вона об’єднує протилежності в «цілком природний спосіб», вона подає людські типи в учених ідіомах та методологіях, вона приписує реальність і референцію об’єктам (іншим словам) власного виготовлення. Міфічна мова є дискурсом, тобто вона може бути тільки систематичною і ніякою іншою; людина не може творити дискурс із власної примхи або робити твердження в ньому, якщо вона не належить — несвідомо в деяких випадках, але в усіх випадках мимовільно — до ідеології та інституцій, які ґарантують його існування. Ці останні завжди є інституціями передового суспільства, яке має справу з менш розвинутим суспільством, сильна культура взаємодіє зі слабкою культурою. Головною характеристикою міфічного дискурсу є те, що він приховує своє походження, як і походження того, що він описує. «Араби» подаються в образній системі статичних, майже ідеальних типів, і ніколи як створіння, наділені потенційними спроможностями ані в процесі, який реалізується, ані в історії, яка твориться. Надмірна значущість, якої надають арабській мові, дозволяє орієнталістові зробити мову еквівалентною ментальності, суспільству, історії і природі. Для орієнталіста мова говорить за араба-орієнтала, а не навпаки.

4. Орієнтали, орієнтали, орієнтали. Система ідеологічних фікцій, яку я називаю орієнталізмом, має серйозні імплікації не лише тому, що вона інтелектуально дискредитована. Оскільки Сполучені Штати сьогодні мають дуже великі інвестиції на Середньому Сході, вони заанґажовані там більше, аніж у будь-якому іншому реґіоні світу, а експерти у справах Середнього Сходу, які консультують творців політики, наскрізь просякнуті орієнталізмом, майже всі як один. Більшість із цих інвестицій, само собою зрозуміло, вкладаються в проекти, побудовані на піску, оскільки експерти консультують {416} політиків на основі таких дотичних до ринкового прогнозування абстракцій, як політичні еліти, модернізація і стабільність, більшість із яких є просто давніми орієнталістськими стереотипами, одягнутими в шати політичного жарґону, і майже всі вони виявили свою цілковиту неадекватність у спробах описати те, що недавно відбулося в Лівані або раніше в Ізраїлі, де палестинське населення вчинило запеклий опір новоприбулим. Сьогодні орієнталіст намагається розглядати Схід як імітацію Заходу, як реґіон, що, за словами Бернарда Льюїса, може поліпшити своє становище лише в тому разі, коли його націоналізм «буде готовий домовитися із Заходом» 153. Якщо тим часом араби, мусульмани або «третій і четвертий світи» підуть зовсім несподіваним шляхом, ми не здивуємося, почувши від орієнталіста, що це свідчить про невиправність орієнталів, а тому підтверджує ту тезу, що довіряти їм не слід.

Методологічні прорахунки орієнталізму не будуть пояснені ані коли ми скажемо, що реальний Схід відрізняється від намальованих орієнталістом його картин, ані коли ми скажемо, що, оскільки орієнталісти у своїй переважній більшості є західноєвропейцями, то від них не можна чекати внутрішнього відчуття того, що таке є Схід і які його особливості. Обидва ці твердження — хибні. Теза цієї книжки полягає не в бажанні довести, що існує така річ, як реальний або справжній Схід (іслам, араб чи хай там що); не мав я наміру й обстоювати неминучі переваги перспективи «інсайдера» перед перспективою «аутсайдера», якщо ми скористаємося зручним розрізненням, яке зробив Роберт К. Мертон 154. Навпаки, я завжди стверджував, що «Схід» — це конституйована сутність і що уявлення про те, ніби існують географічні зони з тубільними, радикально відмінними жителями, що їх можна визначити на основі тієї або тієї релігії, культури або расових ознак, притаманних цій географічній зоні, — це ідея, що теж викликає досить-таки серйозні сумніви. Я, звичайно ж, не вірю в те, що тільки чорношкірий може писати про чорношкірих, тільки мусульманин — про мусульманина, і так далі, такий погляд уявляється мені невиправдано обмеженим.

І все ж, попри свої невдачі, попри свій нікчемний жарґон, свій майже неприхований расизм і свій убогий {417} паперовий інтелектуальний апарат, орієнталізм процвітає сьогодні у формах, які я намагався описати. Ми маємо навіть усі підстави для тривоги з огляду на той факт, що його вплив поширився й на сам «Схід»: сторінки книжок і журналів, які виходять арабською мовою (і, безперечно ж, японською, кількома індійськими діалектами та іншими східними мовами) заповнені низькопробними статтями арабів, у яких аналізується «арабський розум», «іслам» та інші міфи. Орієнталізм також знайшов широке розповсюдження в Сполучених Штатах тепер, коли арабські гроші та ресурси додали неабиякої значущості традиційній «увазі», що приділялася Сходу як реґіону, важливому зі стратегічного погляду. Фактом є те, що орієнталізм успішно пристосувався до нового імперіалізму, де його керівні парадигми не спростовують, а навіть підтримують невмирущий імперський задум домогтися панування над Азією.

В одному з реґіонів Сходу, який я знаю досить добре, порозуміння між інтелектуальним класом та новітнім імперіалізмом можна з повним правом вважати одним із конкретних тріумфів орієнталізму. Арабський світ сьогодні є інтелектуальним, політичним і культурним сателітом Сполучених Штатів. Сам по собі цей факт не повинен уселяти якусь тривогу; проте специфічна форма цього сателітного підпорядкування — повинна. Візьмімо до уваги спершу той факт, що університети в арабському світі здебільшого управляються за певною моделлю, успадкованою від колишньої колоніальної влади або силоміць нею накинутою. Нові обставини роблять реалії повсякденного університетського буття майже ґротескними: класи, напхом напхані сотнями студентів, погано підготовлений, перевтомлений і низько оплачуваний викладацький персонал, політичні призначення й майже цілковита відсутність передових наукових досліджень та сучасних дослідних лабораторій, і, що найприкріше, в усьому реґіоні немає бодай однієї пристойної бібліотеки. Колись Британія і Франція панували на інтелектуальних обріях Сходу завдяки своїй славі та багатству, а тепер їхнє місце зайняли Сполучені Штати, з тим наслідком, що найперспективніші студенти, яким щастить пробитися нагору крізь цю архаїчну систему освіти, заохочуються виїздити до Сполучених Штатів, щоб там продовжити {418} навчання й наукові дослідження. І хоча не випадає сумніватися в тому, що певна кількість студентів з арабського світу й далі їдуть навчатися до Європи, очевидна чисельна перевага належить Сполученим Штатам; це однаково стосується і студентів із так званих радикальних держав, і студентів із країн, у яких правлять консервативні режими, таких, як Саудівська Аравія та Кувейт. До того ж патронажна система в науці, бізнесі й наукових студіях робить Сполучені Штати реальним гегемоном у