Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Загинув під час випробування аеровагона.
14
Довідка: Кіквідзе Василь Сидорович (28 лютого (12 березня) 1895, Кутаїсі — 12 січня 1919, хут. Зубрилова Новомиколаївського пов. Царицинської губ.) — учасник громадянської війни, військовий діяч.
Народився в сім’ї дрібного службовця. Брав участь у бойових діях Першої світової війни. кіннотник. Член партії лівих есерів, співпрацював з більшовиками. За революційну роботу в армії неодноразово заарештовувався.
У 1917 р. В.Кіквідзе був обраний головою солдатського комітету 6-ї Кавказької дивізії і товаришем (заступником) голови ВРК Південно-Західного фронту. В січні 1918 р. сформував Рівненський червоногвардійський загін. Тоді ж був обраний командуючим Південно-Західним фронтом. Брав участь в оборонних боях з австро-німецькими окупантами. В березні 1918 р. командир 4-ї армії, яка вела боротьбу на Полтавському напрямку, в квітні керував обороною Харкова. В травні сформував дивізію (їй було дано назву 16-ї) і був її начальником. Загинув у бою.
15
Довідка: Скрипник Микола Олексійович (13(25) січня 1872 р. сл. Ясинувата Бахмутського пов., Катеринославської губ. — 7 липня 1933, Харків) — професіональний революціонер, видатний діяч Комуністичної партії і радянської держави.
Походив із родини залізничного службовця. Навчався в Ізюмському реальному училищі (був виключений за революційну діяльність), склав екстерном екзамени за курс реального училища у Курську. Вступив до Петроградського технологічного інституту, однак через півроку був виключений як активний учасник антиурядових акцій. До революції партійну роботу в основному вів поза межами України.
І Всеукраїнський з’їзд Рад обрав його заочно членом ВУЦВК, а останній увів до складу уряду — народним секретарем праці. В ході урядової кризи, що виникла на грунті підписання РСФРР Брестського договору з Центральними державами 4 березня 1918 р. М.Скрипника призначили головою Народного секретаріату України (до цього офіційного голови не було, обов’язки його виконувала Є.Бош) і наркомом закордонних справ. Після ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, який проголосив незалежність радянської України, очолив Надзвичайне повноважне посольство ВУЦВК і НК України до Москви.
М.Скрипник став однією з ключових постатей процесу утворення КП(б)У. Зайнявши центристську позицію, вважав доцільним створення самостійної республіканської парторганізації, хоча остерігався, щоб реалізація подібного плану не була використана як знаряддя у боротьбі проти РКП(б), її політики.
У серпні — вересні 1920 р. М.Скрипник брав участь у переговорах, що проходили в Мінську і Ризі і завершилися в Мінську 18 березня 1921 р. підписанням мирного договору між РСФРР, УСРР і Польщею.
Займаючи з початку 1919 р. до кінця життя низку відповідальних наркомівських посад, в тому числі й заступника РНК України, брав активну участь в об’єднавчому процесі за утворення СРСР, його всебічне зміцнення. Водночас, будучи членом комісії по розробці федеральної Конституції, намагався вибороти гарантії суверенітету України в союзній державі. Послідовно домагався створення умов для забезпечення інтересів і повноцінного розвитку українців, що перебували поза межами УСРР. Принципово відстоював ідею соборності українства, а найнадійнішим засобом її реалізації вважав зміцнення комуністичних організацій у Східній Галичині, Північній Буковині і на Закарпатті. З цього приводу часто виступав у пресі, нелегально відвідував партійні форуми згаданих регіонів, виступав з програмними промовами.
Був учасником усіх конгресів Комінтерну, що проходили за його життя, незмінно презентував на них позицію КП(б)У.
Не визнавши інкримінованих звинувачень у націонал-ухильництві, покінчив життя самогубством.
16
Довідка: Скоропадський Павло Петрович (3(15) травня 1873, м. Вісбаден, Німеччина — 26 квітня 1945, м. Меттен, Німеччина) — український державний і політичний діяч, воєначальник. Одержав типову для російського дворянина-аристократа освіту — у 1893 р. закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. Служив у кавалергардському полку. З грудня 1905 р. по вересень 1910 р. — флігель-ад’ютант царя Миколи ІІ. У 1910–1916 рр. — командир полку, бригади, дивізії. З 1916 р. — генерал-лейтенант, з січня 1917 р. — командир 34-го армійського корпусу. За погодженням з військовим командуванням влітку 1917 р. здійснив його українізацію. Мав широкі контакти у російських військово-політичних колах. Симпатизував Антанті й мав підтримку її повноважних емісарів. Належав до масонської ложі. Ставши Гетьманом України, намагався стабілізувати ситуацію за допомогою жорсткої консервативної політики, яка наражалася на масштабний спротив населення. Змушений був діяти в інтересах австро-німецьких окупантів. Позбавлений іноземної підтримки, 14 грудня 1918 р. офіційно зрікся гетьманства й емігрував до Німеччини. Майбутнє України бачив у вигляді конституційної монархії. Заснував Союз гетьманців-державників. Помер від тяжкого поранення.
17
Довідка: Устимович (Сахно-Устимович) Микола Миколайович — (1863 р. — 14 грудня 1918 р. Київ) — багатий полтавський дідич, громадський діяч, за фахом — інженер-технолог.
Походив зі старовинного козацького роду.
З 1917 р. приєднався до українського національного руху, увійшов до складу Генеральної козачої ради Українського Вільного козацтва. В березні 1918 р. М.Устимович став одним із ініціаторів створення та діяльності політичної організації. «Українська народна громада», яка брала участь у державному перевороті 29 квітня 1918 р., а також Київському з`їзді хліборобів-власників, де того ж дня було проголошено відновлення в Україні гетьманства. Сам був одним з кандидатів на посаду гетьмана.
Зважаючи на відданість М.Устимовича ідеї гетьманської влади, П.Скоропадський вирішив призначити його Отаманом (головою) Ради міністрів Української Держави, хоча й знав, що відповідних такій високій посаді якостей ця особистість не має. Тобто кандидатура М.Устимовича на роль голови українського уряду з самого початку розглядалась як неминуче тимчасова, перехідна.
Разом з гетьманом П.Скоропадським М.Устимович підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України», які стали наріжними каменями нового державного ладу. В процесі формування уряду М.Устимович зіткнувся зі значними труднощами. Прагнучи надати кабінету українського характеру, що було апріорно нелегко, оскільки на прихильність українських соціал-демократів і українських есерів розраховувати не доводилося, М.Устимович зробив спробу домовитися з лібералами з партії соціалістів-федералістів. Крім досить потужних інтелектуальних сил, які були бажані в будь-якому українському уряді, залучення представників УПСФ до співпраці з Українською народною громадою означало б і розкол в єдиному українському демократичному фронті, або, принаймні, послаблення опозиційного табору. Уже ввечері 29 квітня 1918 р. М.Устимович звернувся до Головного комітету УПСФ та персонально до окремих її членів (К.Мацієвича, А.Ніковського, С.Шелухіна, О.Шульгіна) з проханням погодитися на отримання міністерських портфелів. Але, оскільки ця спроба не вдалась, а його ім`я не мало належної популярності ані серед українських кіл, ані серед німецьких військових урядовців, уже 30 квітня 1918 р. гетьман доручив формування уряду М.Василенку. Щоправда, пізніше П.Скоропадський вказував як на причину відставки М.Устимовича хворобу останнього, яка начебто трапилась «мало не першого дня».
Таким чином, М.Сахно-Устимович був Головою Радим міністрів
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1918», після закриття браузера.