Читати книгу - "Чумацький шлях"

Натовп був настроєний рішуче. Гарячих голів у ньому не бракувало.

– Якщо суддя одмовить, візьмемо силою!

– Ходімо! Змусимо його видати злочинницю!

Почувши гомін, галас, Пухляков вийшов на ґанок.

– Що, люди? Що вам треба?

– Віддай відьму! – ревнули передні і посунули на нього.

Його відтиснули, ввірвалися в камеру, де сиділа ось уже четвертий місяць Катря, схопили її і неодягнену повели на майдан. В небі гув дзвін на сполох, скликаючи лубенців.

Катря не опиралася. Йшла, ледве переставляючи ноги, тремтіла від холоду, була бліда – мов з хреста знята. Знала – ведуть на страту. Тривожні звуки дзвона холодними крижинами падали на її серце, мов відлічували останні хвилини.

Її прив’язали до стовпа, під ноги кинули оберемок сухого хмизу. Хуржиків сусід Оврам, сухий, сивий чоловік, що колись приязно вітався, тепер витягнув з кишені кремінь, трут та кресало, щоб добути вогню. Але трут ніяк не хотів займатися. Луша нетерпляче тупцяла поряд – радила:

– Сильніше бийте, дядьку Овраме! Сильніше!

Однак трут, мабуть, відсирів – не загорався.

Луша з досадою махнула рукою.

– Ет, недотепа! Я принесу жару! – і побігла до найближчої хати.

Тим часом народ прибував – запрудив увесь майдан. Катря з жахом дивилася на ці приготування, на людей, що прагнули її смерті, і відчувала, що вмирає. Сили залишали її. Язик затерп, думки в голові плуталися, не держалися купи. Що сказати цим людям, що так зловороже дивляться на неї і ждуть жорстокого видовища? Що їм сказати?

А дзвін гуде і гуде, мов на пожар, і холодить душу й серце. Вона й без того тремтить у своїй благенькій кофтині, а він ще й душу холодить… А люди все сходяться і сходяться – мов на свято! Людоньки-и! Схаменіться! Я ж ні в чому не винна! Я…

Думки її плутаються. Їй здається, що вона кричить на весь голос, на весь майдан, на весь світ, а насправді посинілі губи лише щось шепочуть, і ніхто не чує її волання, що рветься з серця.

Голова її на мить прояснюється, і вона з жахом усвідомлює, що порятунку немає. Зараз Луша принесе жару, кине під хмиз – і спалахне вогонь. І тоді – всьому кінець. Надії на порятунок немає! Єдина надія – на Бога! Більше ні на кого. Тільки на Бога!

Вона підводить очі вгору, до низького зимового неба.

Боже! Єдиний, великий!

А хіба не так усі, хто втрачав надію, в останню мить піднімали очі д’горі і молили-просили Всевишнього: Боже, єдиний, великий! Це остання молитва усіх приречених. У ній – остання надія і остання втіха.

Боже! Єдиний, великий!

В Катриних очах повно сліз і туги. Як же без неї житиме матінка? Що чекає Настуню, сестричку любу, покійного батька пестунку? Господи-и! Не дай їм загинути! Укріпи їхні сили!

А мороз проймає! Дістає до серця! І ніг не чути. І спину обкладає холодом… Хоча б капелиночку тепла! Де ж той вогонь? І Луша чомусь бариться… Її тільки по смерть посилати!

Ой, як-к х-холод-дно!

А-а, ось і Луша йде! В руках горнятко несе, а в ньому, мабуть, жар, бо сизий димок в’ється. Це ж я зараз погріюся!

Думки її зовсім сплуталися, почали перескакувати з одного на інше, мов горобці з гілки на гілку. Потім зовсім потьмарилися.

Івась мовчки розглядав пожарище. Чи думав він, що все так складеться? Хуржик загинув, його син подівся невідомо де, а Катрю, його тиху, лагідну, кохану Катрю звинуватили у підпалі та мужевбивстві. Та й ще страшніше – у тому, що вона відьма!

Невже це правда? Ні, ні, це брехня! Наклеп! Огидна обмова якоїсь Луші, якої він не знав і не знає, але вже встиг зненавидіти. Ні, повірити важко. Просто неможливо! Адже він знає Катрю, знає її золоте серце! Тут щось не так! Не так! І він зараз піде до судді і про все розпитає, поговорить з дівчиною… Піде й до Луші!

На плече йому лягла легка Парасчина рука.