Читати книгу - "Етюди про звичаї"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона замовкла. Потім, затуливши на хвилинку очі рукою, витерла сльози, змочила очі свіжою водою і взяла студента під руку:
— Ходімо!
Ніколи ще Растіньяк не відчував такого болісного хвилювання, як від дотику цієї шляхетно-стриманої скорботи. Повернувшись на бал, Ежен обійшов зали під руку з пані де Босеан; це був останній і тонкий вияв уваги до нього цієї милої жінки. Незабаром він помітив обох сестер — графиню де Ресто й баронесу де Нусінген. Графиня була розкішна у всіх своїх виставлених напоказ діамантах, які, мабуть, пекли її вогнем: вона наділа їх востаннє. Хоч які були сильні в неї гордість і любов, вона не могла витримати погляду свого чоловіка. Це видовище не могло розважити Растіньяка. Дивлячись на діаманти обох сестер, він наче бачив злиденне ліжко, на якому вмирав батько Горіо. Віконтеса, неправильно зрозумівши його печаль, вивільнила свою руку.
— Ідіть. Я не хочу позбавляти вас утіхи, — сказала вона.
Незабаром Ежена покликала Дельфіна; вона була щаслива від того враження, яке справила на балу, і їй хотілося покласти до ніг коханого свій успіх у вищому світі, попасти в який вона так мріяла.
— Як вам подобається Назі? — спитала Дельфіна.
— Вона продала все, навіть життя свого батька! — відповів Растіньяк.
О четвертій годині ранку юрба в залах почала рідшати. Скоро замовкла музика. Герцогиня де Ланже і Растіньяк лишилися самі у великій вітальні. Віконтеса, гадаючи, що побачить тут самого Ежена, увійшла, попрощавшись із паном де Босеан; ідучи спати, він знову сказав їй:
— Даремно, моя люба, ви в такому віці хочете поховати себе. Лишайтеся з нами.
Побачивши герцогиню, пані де Босеан не стримала вигуку подиву.
— Кларо, я вгадала, — сказала пані де Ланже, — ви їдете і більше не повернетесь. Але перед від'їздом ви повинні вислухати мене, я хочу з вами порозумітися.
Вона взяла свою подругу під руку, повела її в сусідню вітальню і там, глянувши на неї з сльозами в очах, стиснула її в обіймах і поцілувала в обидві щоки.
— Я не можу холодно розлучитися з вами, серденько, це надто обтяжило б моє сумління. Ви можете покластися на мене як на саму себе. Сьогодні ви були величні. Я відчула в вас рідну душу, і мені хотілося це довести. Я була несправедлива, не завжди добре ставилася до вас; пробачте мені, люба; я засуджую в собі все, що могло вас образити, мені хотілося б узяти назад свої слова. Спільне горе зблизило нас, і я не знаю, котра з нас двох буде нещасніша. Генерала де Монріво не було тут сьогодні, ви розумієте, що це означає? Той, хто бачив вас на цьому балу, Кларо, ніколи не забуде вас. Щодо мене, то я зроблю останню спробу. Якщо зазнаю поразки, піду в монастир! А ви куди їдете?
— В Нормандію, в Курсель, любити, молитися, поки Бог не покличе мене з цього світу. — І, згадавши, що Ежен чекає на неї, віконтеса схвильовано сказала: — Ходіть сюди, пане де Растіньяк!
Студент став на одне коліно, взяв руку своєї кузини і поцілував.
— Прощайте, Антуанетто, — мовила пані де Босеан, — будьте щасливі. А ви, — звернулася вона до студента, — щасливі вже тим, що молоді і здатні в щось вірити. Я покидаю цей світ, як деякі щасливці, оточена щирими й чистими почуттями друзів.
Растіньяк пішов близько п'ятої години, коли пані де Босеан уже сіла в дорожню карету; прощаючись із ним, вона плакала, і це свідчило про те, що й найзнатніші особи коряться законам серця і відчувають біль, хоч деякі облесники намагаються довести протилежне.
Холодним туманним ранком Ежен пішки повернувся в пансіон. Виховання його завершувалося.
— Бідолахи Горіо ми вже не врятуємо, — сказав Б'яншон, коли Растіньяк увійшов до свого сусіда.
— Друже мій, — мовив до нього Ежен, глянувши на старого, що саме спав, — іди й далі до тієї скромної мети, якою ти обмежуєш свої бажання. А я — я попав у пекло і тут лишуся. Хоч би що говорили тобі про вищий світ, — вір! Нема такого Ювенала, котрий спромігся б змалювати всю його мерзоту, приховану під золотом і самоцвітами.
Наступного дня десь о другій годині Растіньяка розбудив Б'яншон; йому треба було вийти з дому, і студент-медик попросив Ежена посидіти з батьком Горіо, якому вранці дуже погіршало.
— Бідоласі лишилося жити щонайбільше два дні, а може, тільки годин шість, — сказав він, — одначе припиняти боротьбу з хворобою не можна. Треба дістати ліки, які дорого коштують. Ми доглядатимем його, але грошей у мене — ні ліара: я вже повивертав його кишені, обнишпорив шухляди — нічого. І його питав, коли він був притомний; каже, що в нього нема жодного су. А скільки є в тебе?
— У мене лишилося двадцять франків, — відповів Растіньяк, — піду спробую на них щось виграти.
— А як програєш?
— Піду по гроші до його зятів і дочок.
— А якщо не дадуть? — спитав Б'яншон. — Ні, в цю хвилину найважливіше не добувати гроші, а зробити старому гаряче гірчичне обгортання на ноги аж до половини стегон. Якщо почне кричати, значить, є надія. Крістоф тобі допоможе. А я піду до аптекаря і поручуся, що за всі ліки, які ми братимемо, буде заплачено. Шкода, що бідолаху не можна перенести до нашої лікарні, там
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюди про звичаї», після закриття браузера.