Читати книгу - "Зоряні крила"

Авто спинилося біля інституту стратосфери, біля того самого ґанку, на сходи якого тисячі разів колись доводилося сходити. Раніше тут взагалі не було ніякої вивіски, а тепер з'явилася. «Державний інститут стратосферних проблем» — значилося на дерев'яній дошці, припасованій біля дверей. А над цими словами хижий німецький орел вчепився кігтями в свастику і ніс її, паче бомбу, намагаючись не впустити.

Віра Михайлівна мало не вдарила свою супутницю, коли побачила цю вивіску. Але гестапівець весь час невідступно ішов позаду, про це не слід було забувати, і Соколова стрималася. Вона глянула вгору, на вікна — перший і другий поверхи були засклені.

— Третій поверх нам непотрібний, — пояснила Борг. — Поки що для пас вистачить і кімнат перших поверхів. Прошу.

Вони зайшли в інститут. У Соколової на очі весь час наверталися сльози, так боляче було бачити знайомі сходи, кімнати, вікна.

Йшли саме тим коридором, до якого виходили двері кабінетів Валенса, Крайнєва, Токової… Ох, коли б побачили вони зараз, хто ходить по цих коридорах.

На дверях уже з'явились нові таблички. Соколова побачила прізвище Дорна; вона не могла пригадати, звідкіля його знає, і зрозуміла це тільки тоді, коли сам Людвіг фон-Дорн з'явився перед нею.

Так от він який, цей Людвіг фон-Дорн, тюремник Крайнєва, невдалий вчений і барон. Віра Михайлівна з інтересом дивилася на довге, витягнуте обличчя з вузько поставленими, глибоко запалими безбарвними очима. Колись біляве волосся тепер зовсім посивіло, та й залишилося його дуже мало, але зачесане воно акуратно на косий проділ. Вираз очей якийсь дивний, мертвий; тільки інколи вони, ніби оживаючи, блискають енергійно і хижо.

— Прошу сідати, — запросив він Віру Михайлівну, рукою показуючи на крісло перед столом.

Соколова сіла. У друге крісло напроти неї без запрошення опустилася Берг.

— Я сподіваюся, — досить правильною російською мовою почав говорити Дорн, — ви вже знаєте, для чого ми вас сюди запросили. Мушу сказати, що я глибоко зворушений вашим патріотичним вчинком і хочу принести вам найщирішу подяку. Безперечно, ваш патріотичний вчинок значно полегшить нашу складну роботу в цій країні і допоможе нам зібрати навколо нашого інституту всіх учених, які ще залишилися в цій зруйнованій країні, де ми всі волею фюрера дуже скоро встановимо повний порядок. Я також сподіваюся, що це матиме значення і для всіх учених, які коли-небудь захочуть до вас приєднатися…

Віра Михайлівна слухала, нічого не розуміючи. Про який вчинок говорить цей німець? За що він дякує? Вже передчуваючи якусь провокацію, вона невідступно дивилася на руку Дорна. Він поклав її перед собою на стіл, в такт мови ворушив пальцями, і Соколовій здалося, ніби по столу намагається лізти величезний білоногий павук.

— Про що ви говорите? Я нічого не розумію! — вигукнула Віра Михайлівна, тільки-но Дорн на мить спинився, щоб перевести подих.

— Ваша скромність робить вам тільки честь, але я гадаю, що вона дещо перебільшена. Те, що ви зробили, само по собі настільки патріотично і важливо, що вам не слід соромитися своїх вчинків.

Нічого не розуміючи, Соколова глянула на Любов Вікторівну Берг. Та охоче прийшла на допомогу.

— Пан Людвіг фон-Дорн говорить про креслення літаків винаходу конструктора Крайнєва, які ви так люб'язно передали у розпорядження нашого державного інституту проблем стратосфери.

Вірі Михайлівні на мить здалося, ніби вона збожеволіла. Про які креслення говорить Берг? Невже про ті, які залишилися далеко-далеко в Спасівці? Невже та жінка зрадила? Ні, про таке навіть подумати страшно.

— Я не передавала вам ніяких креслень! — вигукнула вона. — Це звичайнісінька провокація!

— Звичайно, — знову сказав Дорн, — ваша скромність, безперечно, дорівнює вашій красі. Я звик це цінувати. Не часто доводиться бачити, щоб люди відмовлялися від патріотичних вчинків.

— Про які креслення ви говорите? — крикнула, вже не в силі стримуватися, Соколова.

— От про ці, звичайно, — Дорн опустив руку кудись униз і витяг один аркуш.

Віра Михайлівна відразу ж пізнала його: так, саме це креслення залишалося там, у Спасівці. В цю мить вона величезним зусиллям волі примусила себе заспокоїтися.

— Дозвольте подивитися? — попросила вона.

— Прошу.

Чимало, видно, довелося помандрувати цьому шматкові ватманського паперу. Мабуть, не просто взяли його німці в тій затишній хаті. Хтось складав його у багато разів, намагаючись краще заховати, куля пробила його у чотирьох місцях, ніби пропекла. В одному місці жовтуватий папір прикрасила чорнувато-червона пляма: хтось рятував ці креслення ціною крові.

Віра Михайлівна роздивлялася цей аркуш, ніби читала трагічну, але від того не менш героїчну історію.

— А що коли я зараз подеру його на дрібні шматочки? — знову загораючись люттю, запитала вона.

— Пізно, — спокійно відповів Дорн. — Усі креслення вже давно сфотографовані. Я не дав би його вам до рук, коли б цього не було зроблено.

Віра Михайлівна зрозуміла, що це чиста правда. Вона ще раз подивилася на креслення. На неї війнуло спогадами, давніми і милими. Як хороше було тоді працювати, творити, винаходити… А зараз? Що вона мусить зробити зараз?

— Дозвольте, — простяг руку Дорн.

Вона віддала папір, і саме в цю мить сліпуча іскра блиснула в кімнаті. Соколова здригнулася і озирнулась. У кутку стояв фотограф з апаратом.

— Ваш патріотичний вчинок не міг залишитися незафіксованим для майбутніх поколінь, — пояснив Дорн, — а тепер давайте поговоримо про справи. Я маю повноваження запропонувати вам обійняти посаду директора Київського інституту проблем стратосфери. Ми хочемо, щоб навколо вас об'єдналися всі вчені, які мають відношення до цього питання… Війна скоро закінчиться, і ви розумієте, наскільки важливо тут, на місці, мати вже готовий колектив, здатний розв'язувати досить складні завдання.

Віра Михайлівна зрозуміла все. З її допомогою фашисти хочуть зібрати вчених і, може,