Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Зараз! — крикнув один. — Їм не до нас, розгублені. Нападемо разом із Ткачем!

Вони вагалися.

Бойова готовність, — сказав пес-рукохап Рятую.

Розлетівшись убоки, нетлі піднімалися все далі й далі над повітряним герцем, колуючи в небі. Лівиці заверещали одне до одного.

Атакувати! — захлинаючись від божевільного страху, крикнув хтось, що паразитував на худорлявому клерку. — Атакувати!

Стара пані раптом шугнула вгору, підкорившись наказу своєї переляканої лівиці. Тієї ж миті одна із нетель повернулася й заклякла, забачивши пару рукохапів та їхніх носіїв.

У цей момент дві інші нетлі пурхали навколо суперника. Одна занурила в опукле черевце Ткача гострий кістяний ланцет. Коли павук пірнув назад, інша нетля накинула на його шию ласо із закрученого членистого щупальця. Ткач знову щез в іншому вимірі, та щупальце не відпускало й майже висмикнуло павука зі складки у просторі, стискаючись навколо його шиї.

Ткач корчився й виривався, але лівиці того майже не помітили. До них мчала третя нетля.

Праві солдати нічого не бачили, однак відчули дикий психічний лемент лівиць, які вертілися в усі боки, щоб утримати в дзеркалах наближення страшних хижаків.

Вогонь! — скомандував клерк-рукохап до правиці. — Зараз!

Стара пані відкрила рот і вистромила скрученого в рурку язика. Вона різко вдихнула й плюнула так сильно, як могла. З довгого язика вихопився густий струмінь їдкого газу й ефектним спалахом розітнув нічне небо. На нетлю покотилася велетенська хмара полум’я.

Приціл був правильний, однак лівиця з переляку не розрахувала час. Правиця дихнула вогнем занадто рано. Клуби маслянистого вогню розсіялися, не торкнувшись крил нетлі. Мить — і вона щезла.

Лівиці в паніці звеліли своїм правицям крутитися в повітрі, доки не знайдуть тварюку. Стоп, стоп! — кричав пес-рукохап, та ніхто не зважав. Рукохапи безладно дриґалися у повітрі, немов сміття в морі, вертілися в усі боки, нестямно витріщаючись у свої дзеркала.

Онде, — заверещала молода жінка-лівиця, забачивши, як нетля каменюкою летить униз, у напрямку міста. Інші рукохапи повернулися горілиць, щоб розгледіти хоч щось через дзеркала, і з жахом опинилися прямо перед носом іншої нетлі.

Поки вони шукали її родичку, нетля проплила над ними, і тому, коли нападники розвернулися, вона висіла просто перед ними, розгорнувши крила під їхніми дзеркалами.

Молодик-рукохап устиг заплющити очі свого носія й скомандував правиці розвертатися й плювати вогнем. Запанікувавши, правиця в тілі дитини спробувала підкоритися і, відправивши по короткій спіралі розпечені кругляшки газу, підпалила пару рукохапів, що висіли поряд.

Пороблений рукохап і його лівиця-хепрі заверещали в акустичному й психічному діапазонах, відчувши, як спалахнули тіла їхніх носіїв і вони разом з ними. Вони летіли вниз та кричали й билися в корчах безжального полум’я. Загинули, не долетівши. Кипіла кров, кришилися обвуглені кістки. Останки впали у Смолу й, залишивши по собі хмарку диму, пішли на дно.

Жінка-лівиця завмерла, позичені очі запнув мерехтливий серпанок узорів на крилах нетель. Раптовий бурхливий потік свідомості лівиці заклекотів через канал зв’язку до її бійця-правиці. Водяник поморщився від дивної какофонії в голові товариша. Він зрозумів, що сталося. Носій заскиглив від жаху й узявся розстібувати шлейки, що з’єднували їх із лівицею. Навіть попри пов’язку, правиця міцно заплющила очі водяника.

Нажаханий, він плювався вогнем без цілі й напрямку, й ніч паленіла від спалахів ядучого газу. Один краєць небезпечної хмарини ледь не зачепив Рятуя, поки той намагався вгамувати істеричні ментальні крики своєї лівиці. Він крутився й крутився, щоб ухилитися від розпеченої полум’яної кулі, й врізався прямо в поранену нетлю.

Істота тремтіла від страху й болю. Ткач витяг свої кігтисті лаписька з її понівеченого тіла, і вона лопотіла пораненими крильми назад, до гнізда, виючи від болю у зламаних суглобах. Уперше за весь час її не цікавила пожива. Від удару об Рятуя та його лівиці-собаки тілом нетлі прокотилася хвиля болю.

Якимсь спазматичним порухом вона випростала два велетенських зубці, котрі, як секатори, з коротким жахним звуком відсікли голови Монтджона Рятуя і його напарника-пса.

Голови полетіли у темряву.

Рукохапи ще трималися за життя, та вже не могли контролювати тіла носіїв. Людський і собачий тулуби смикалися в смертельних корчах. Кров заливала тіла оскаженілих від страху рукохапів, що безпомічно стискали пальці.

Вони були при тямі до останнього моменту, доки не розбилися об нещадний бетон якогось закамарку в Малому Кільці й не розплескалися по ньому кривавим місивом та уламками кісток. Носії й паразити роздробилися, кістки розсипалися на порох, а тіла розквасилися до невпізнаваності.

Водянику майже вдалося наосліп розмотати пута, що зв’язували його з завороженою крилами нетлі жінкою. Водяник тільки було зібрався розстебнути останнього ремінця й дременути в небо, як глитай-нетля підібралася ближче, щоб годуватися.

Вона обхопила здобич сильними комашиними кінцівками й міцно стисла. Потягши жінку ближче до себе, встромила їй у рота тремтячий від нетерплячки язик і почала енергійно сотати рукохапові сни.

І це було добре вариво. У ньому, як мул чи кавові піщинки, кружляли думки носія. Глитай-нетля потягнулася за спину жінки й міцніше пригасла її до себе, проколюючи обвислу шкіру водяника, пристебнутого до неї, твердою кістяною кінцівкою. Правиця закричала від раптового болю, й нетля відчула у повітрі присмак жаху. Вона на мить розгубилася, непевна, чому якийсь інший розум з’явився біля її здобичі. Однак істота швидко оговталася й міцніше пригасла до себе їжу, приготувавшись узятися й за наступну жертву, коли вип’є насухо свою першу страву.

Тіло водяника опинилося в пастці. Він смикався, кричав, але вирватися не міг.

На віддалі від свого ненажерливого родича інша нетля хльоскала довгим, подібним до щупальця хвостом крізь декілька вимірів. Гігантський павук хистко миготів поміж площин. Усякий раз, як знову з’являвся, то починав падати: безжально тягла вниз гравітація. Тоді він перескакував в інший вимір, тягнучи за собою зазубрений кінчик щупальця, що стримів у його плоті. Тут він пробував струсити із себе болючий гарпун перед тим як, скориставшись своєю вагою і підйомною силою, повернутися у звичайну площину.

Та нетля вхопилася чіпко, мов бур’ян, витинаючи карколомні сальто навколо непокірної здобичі.

Клерк-рукохап ошаліло викрикував, шукаючи свого товариша-лівицю в тілі м’язистого молодика.

Мертві, всі мертві, браття мої, — повторював він. Дещо з побаченого, з відчутого потяглося через канал до голови його правиці. Тіло старенької захиталося.

Інша лівиця силувалася зберігати спокій. Вона крутила головою, владно віддавала команди: стоп! стоп! У дзеркалах шолома виднілося трійко нетель: поранена, що незграбно летіла вниз до свого таємного гнізда; голодна, що саме харчувалася з голів захоплених у пастку рукохапів; і бойова,