Читати книгу - "Привид"

Олег слабо посміхнувся.

— Схоже, ми обидва зробили декілька помилок, еге ж?

Харрі кивнув.

Олег підвівся і тепер стояв біля плити.

— Але ж я робив не лише помилки?

— Ясна річ. Ти зробив багато правильного.

— Наприклад?

Харрі знизав плечима.

— Наприклад, заявив, що кинувся на пістолет отого вигаданого вбивці. Сказав, що він був у балаклаві й ані слова не вимовив. Що спілкувався з тобою лише жестами. Ти підштовхнув мене до очевидних висновків: що цим пояснювалися рештки пороху на твоїй шкірі, що вбивця не говорив, бо боявся, що його голос розпізнають, що він був якимось чином зв’язаний з поліцією або наркоторговцями. Я пояснюю це так: ти приплів сюди балаклаву, бо той полісмен, з яким ви були на Альнабрю, теж мав балаклаву. У твоїй вигаданій історії ти помістив убивцю до сусіднього офісу, бо звідти геть усе повиносили, він не був замкнений, і тому будь-хто міг туди зайти, а потім звідти потрапити до річки. Ти дав мені певні натяки, щоби я вибудував власне переконливе пояснення — чому ти не міг убити Густо. Пояснення, яке мій мозок неодмінно мав скомпонувати, і ти на це розраховував. Бо лише мозок людини завжди є схильним робити висновки, ґрунтуючись на емоціях. Завжди готовий знайти втішливі відповіді, яких так прагнуть наші серця.

Олег повільно кивнув.

— Але тепер ти маєш усі решту відповідей. Правильних відповідей.

— Маю. Окрім одної, — сказав Харрі. — Навіщо?

Олег не відповів. Харрі підняв свою праву руку, а лівою повільно поліз до кишені брюк і витягнув звідти зім’яту пачку цигарок та запальничку.

— Навіщо, Олеже?

— А як ти гадаєш?

— Спершу мені ненадовго здалося, що то через Ірен. Ревнощі. Або через те, що ти довідався, що Густо комусь її продав. Але якщо він був єдиним, хто знав, де вона, то ти б не убивав його доти, поки він тобі цього не сказав би. Тому я виснував, що ти вбив його через щось інше. Через щось таке ж сильне, як і любов до жінки. Бо ти ж за вдачею не вбивця.

— Та невже?

— Ти — чоловік з класичною мотивацією, яка штовхала людей, незлих людей, на жахливі вчинки, і одним з тих людей був я. Моє розслідування ходило кругами. І не давало жодного результату. Тому я повернувся туди, з чого ми почали. З кохання. Кохання найгіршого штибу.

— Та що ти про це знаєш?!

— Знаю, бо я кохав ту ж саму «жінку». Або скажімо так — її сестру. Вночі вона — цариця, вмерти й не встати, а коли наступного ранку ти прокидаєшся, то бачиш, що вона огидна, мов потвора. — Харрі прикурив чорну цигарку з російським імперським орлом. — Та коли приходить ніч, ти забуваєш про її огидність і кохаєш її знову. І з цим коханням не може змагатися ніщо й ніхто, навіть Ірен. Я вірно кажу?

Харрі зробив затяжку, не зводячи з Олега пильного погляду.

— Що ти хочеш від мене почути? Ти ж і так усе знаєш.

— Я хочу почути, як ти сам це скажеш. Щоби ти сам почув, як усе це огидно і безглуздо.

— Що? Огидно й безглуздо встрелити того, хто намагається поцупити твою наркоту? Наркоту, яку ти з таким трудом зішкріб докупи та зберіг?!

— Невже ти не чуєш, наскільки банально це звучить?

— Це ти так кажеш, це для тебе воно звучить банально!

— Дійсно, це я так кажу. Я втратив найкращу жінку в світі, бо не зміг встояти. А ти убив свого найкращого друга, Олеже. Скажи, як його звали.

— Навіщо?

— Скажи його ім’я.

— Обережно, у мене пістолет.

— Скажи, як його звали.

Олег вишкірився.

— Густо. Що за…

— Іще раз.

Олег схилив набік голову і поглянув на Харрі.

— Густо.

— Іще раз! — загорлав Харрі.

— Густо! — загорлав у відповідь Олег.

— Іще р…

— Густо! — Олег увібрав повні легені повітря. — Густо! Густо! — Голос його затремтів. — Густо, Густо! — Голос почав ламатися і перемежовуватися схлипами. — Густо! Гус…то. — На очах з’явилися сльози, він примружився, щоби приховати їх, і прошепотів: — Густо… Густо Ганссен.

Харрі зробив крок уперед, але Олег підняв пістолет.

— Ти молодий, Олеже, ти ще можеш змінитися.

— А ти, Харрі, чи можеш ти змінитися?

— Дуже хотів би, Олеже, дуже шкодую, що не зміг змінитися, бо якби зміг, то краще потурбувався б за вас обох. Але мені вже пізно мінятися. Я є таким, як є.

— Тобто — алкоголік? Чи зрадник?

— Поліцейський.

Олег розсміявся.

— Оце так! Поліцейський! Не людина, не особа, а поліцейський?

— Здебільшого, поліцейський.

— Здебільшого, поліцейський, — повторив Олег, кивнувши головою. — Звучить банально, еге ж?

— Банально й нецікаво, — відповів Харрі, виймаючи з рота недопалену цигарку і несхвально дивлячись на неї, наче вона не справлялася зі своєю роботою. — Бо це означає, що я не маю вибору, Олеже.

— Вибору?

— Я маю забезпечити невідворотність твого покарання.

— Ти ж більше не працюєш у поліції, Харрі. І ти неозброєний. До того ж, ніхто не знає того, що знаєш про мене ти, і ніхто не знає, що ми тут. Подумай про мене! Хоча б раз подумай про нас, про нас трьох! — Його очі наповнилися слізьми, а в голосі чулися верескливі металічні нотки відчаю. — Чом би тобі зараз просто не піти, і ми все забудемо, наче цього ніколи й не було?

— Хотів би, та не можу, — відказав Харрі. — Бо ти загнав мене в куток. Я знаю, що сталося, і тому маю зупинити тебе.

— А чому ти тоді пістолета не забрав?

Харрі знизав плечима.

— Я не можу тебе заарештувати. Ти маєш сам піти і здатися. Бо це — твоє життя, твої перегони.

— Здатися? А з якого дива? Мене ж щойно випустили!

— Якщо я тебе заарештую, то втрачу і тебе, і твою матір. А без вас я — ніхто. Без вас я не можу жити. Розумієш, Олеже? Я — пацюк, якого випхали з житла і не впускають, і він має лише один шлях назад. І цей шлях пролягає крізь тебе.

— Тоді відпусти мене! Забудьмо все, що сталося, і почнімо знову!

Харрі похитав головою.

— Не можу, Олеже, бо сталося навмисне вбивство. Пістолет у тебе, отже, і вирішувати також маєш ти. Мусиш подумати про нас трьох. Якщо ми звернемося до Ганса Крістіана, то можна буде владнати справу так, що термін ув’язнення істотно зменшать.

— Але цього терміну буде цілком достатньо, щоби я втратив Ірен. Ніхто так довго не чекатиме.

— Може, так, а може, й ні. Може, ти її вже втратив.