Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Після сніданку Ярослав із Ромою взяли двох подруг і потягнули в ліс на прогулянку. Сонні Альбіна та Інгрід не були раді такій ініціативі, але все одно покірно йшли за хлопцями вузькою стежкою. Роса залишала сліди на їхніх джинсах, до кросівок приставали листочки та реп'яхи.

Вони прибігли до мосту, що знаходився на розвилці з дорогою, якою всім табором ходили на річку, але вожаті жодного разу не привели їх у таке приголомшливе місце, навіть не згадали про нього.

- З усіх пейзажів тут знаходиться найкрасивіший, - Ярослав махнув рукою на сонце, що тільки підіймалося.

Інгрід і Альбіна не змовляючись, дістали телефони й зробили кілька фотографій. Спочатку природу, потім себе. Незабаром до них приєдналися і хлопці. Через кілька хвилин галереї були забиті дурними, але такими щасливими обличчями. Вони посміхалися, кривилися і позували. Ярик підставляв дівчатам ріжки, тикав у камеру середні пальці. Рома, уткнувшись підборіддям у маківку Інгрід, притискав її до себе. Її телефон зіслизнув, друзів більше не було видно. Тільки вони з Ромою, їхня перша спільна фотографія і така вдала.

- Так не хочеться їхати, - Ярослав сів на міст і звісив ноги.

Решта наслідували його приклад.

- Востаннє так збираємося, - від усвідомлення цього факту Рома і сам засумував. - Ніхто за нами вже бігати не буде. Наступного року ми станемо старі для табору.

- Як вожатий саме те, що треба, - нагадала Інгрід.

- Ну, якщо ти будеш у першому загоні, тоді звісно, - усміхнувся Рома.

Інгрід було шістнадцять, тож наступного року вона цілком могла приїхати сюди знову.

- Гей, ми ж не в різні країни їдемо! - поплескала їх по плечах Альбіна. - Ми живемо неподалік. Можемо іноді бачитися.

- Тоді обіцяйте, бачитися щомісяця, - Ярослав притягнув друзів до себе.

Між їхніми будинками була лише година їзди, тож дати таку обіцянку вони могли, і більше того виконати.

Ярослав перший піднявся і підійшов до верби, що була поруч із мостом. Дістав розкладний ножик з кишені та почав щось дряпати. Друзі підійшли ближче і помітили, що він пише своє ім'я.

- Тепер ваша черга, - він простягнув другу ніж.

Рома прийняв його пропозицію і почав вирізати ім'я, тоді ж виникло цікаве запитання.

- Це нормально, що людина завжди носить із собою ніж?

- Чуваче, ну тут же штопор, - Ярослав своєю відповіддю викликав сміх у друзів. - Один раз у кімнаті забув, то ми вино розбили. Більше я так не роблю.

Рома також надряпав імена дівчат.

"Ярик

Рома

Інгрід

Альбіна"

Інгрід ніколи раніше не могла похвалитися великою кількістю друзів, помічала на парканах і в під'їздах імена, які кричали всім про дружбу. А зараз, побачивши, що в одному з таких написів миготить її ім'я, розуміла, скільки сенсу в цих словах, особливо для людей, які зовсім скоро роз'їдуться і вже не будуть такі щасливі. Це прощальний напис.

Коли вони повернулися в табір, їхні одногрупники вже виписували свої імена на асфальті, як це було заведено. Їхню творчість не побачать наступні зміни, але від цього менше бажання залишити після себе слід не стало.

Вперше вожаті зробили так само. Діана намалювала різнокольоровою крейдою головний корпус і салют, а нижче кожен написав своє ім'я. Більше не було поділу на групи, всім натовпом вони сиділи навпочіпки й малювали, ділячись планами на найближчий рік.

До них підійшла директорка й почала ретельно оглядати малюнок, пробіглася очима по кожному імені та вирішила внести свою лепту.

- Моє має бути в центрі.

- В центрі всесвіту? - перепитав Вадим.

- Я так і сказала.

Діана кивнула і почала акуратно писати ще одне ім'я, по батькові не стала, та й не влізло б.

- Що це ви всі разом тусуєтеся? - Галина Андріївна поставила руки в боки. - Мені було веселіше, коли ви сварилися.

- Ви обіцяли вигнати нас після кожної сварки, - нагадав Діма, потираючи вологе від спеки чоло.

- Так і є, - вона байдуже знизала плечима. - Як колектив ви лайно, але професіонали хороші. Наступного року чекаю вас тут само.

- Але ми більше не будемо сваритися, - попередила Агата, зафарбовуючи свою букву синьою крейдою.

- У сенсі не будете? - награно здивувалася директорка. - Навіщо ви тоді потрібні? Я зі Степаном на вас такі гроші ставила.

Всі знали, що вона жартує. Насправді Галині Андріївні подобалися її працівники, вона б їх ні на кого не проміняла. За стільки років усі звикли одне до одного, стали як одна велика родина, незважаючи на всі незгоди. Просто у директорки така манера спілкування, і гумор дивний, але у працівників на нього вже імунітет.

***  

На дискотеці Рома вперше запросив Інгрід на танець, півтора місяця не наважувався, а коли час добігав кінця, одразу прибіг.