Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Ми з атлантами опинилися в сферичній печері, радіусом сімсот сімдесят сім метрів. Такі підрахунки давалися Очам без жодних труднощів, оскільки математика, мабуть, не є таємним знанням і неможливо накрити рушником Мари всесвітню науку. Півторакілометрова сфера була поцяткована символами. З ними було простіше, ніж з арками, це була Велика Дивна Мова. Тобто писали, мабуть, Архонти. Або навіть Напівбоги. Кожен символ був по п'ять метрів заввишки, вони, ніби вплавлені в камінь, орнаментом, що ледве світився, вкривали всю величезну поверхню зали. Між великими знаками тяглися, мов ажурні ланцюжки, знаки Малої Дивної Мови. Очі дали зрозуміти, та я й сам здогадався, що весь цей зал, весь цей титанічний розпис був єдиною системою.

Офіційної назви цього заклинання не було. Як не було й аналогів йому у цьому світі. Такі речі створюються разово – і на століття. Швидше навіть – століття століть... Я зміг пробитися зараз лише в поверховий зміст цього грандіозного закляття. Але цього вистачило, щоб я ледве не втік, мало не повернувся до своєї затишної багатоповерхівки у Харкові, до свого тіла.

Бо найочевиднішим, але найважливішим аспектом заклинання був захист. Тільки не цього місця від зовнішнього світу, ні. Чари захищали світ від того, що було тут. Прямо у центрі сферичної печери.

Там висіла на магічних ланцюгах піраміда з восьмикутником у основі, звернена вершиною донизу. Висота піраміди становила вісімсот вісімдесят вісім метрів. І на ній також не було ані сантиметра, не поцяткованого знаками з незрозумілим навіть Очам значенням. Відчувався лише загальний зміст – знову божественна магія. Первинна Дивна Мова. І знову захист оточуючих від вмісту піраміди. Мене охопив нестерпний жах. Чого мають однаково боятися великі боги і звичайні чаклуни? Що знадобилося ховати в найглибшому місці планети, а потім ще копати майже десять кілометрів?!

Тепер зрозуміло, чому прохід був такий вузький, а сходи сюди з обох боків оточувала порода, а не порожнеча відпрацьованих шахт. Вузький прохід був єдиним входом. І виходом. І, у разі звільнення... будь-чого, його можна було просто замурувати додатково під мільйонами тон каменю, ще більшою кількістю води та жахливим тиском Маріанської западини. Що, за підсумком, і сталося, судячи зі стану печери зараз.

Жах і цікавість боролися в мені на смерть. Дізнатися, що ж так охороняли атланти, чи забути про це, як про страшний сон – і просто лягти спати?.. Так, це просто демонстрація минулого. Але буквально все кричало, що бачення нацистів, які вбивають і ґвалтують людей за часів Другої Світової Війни, здадуться мені на цьому тлі просто жартом.

Поки я боровся сам із собою, атланти швидко розійшлися залою. Спершу здавалося, що вони просто обминають величезне приміщення по колу, але ось від довгої процесії відколовся хвіст – семеро тих, що йдуть останніми, встали чітко навпроти однієї з граней піраміди. Один став ближче за всіх, за тридцять метрів від ширяючої фігури. За три кроки позаду нього встали двоє. А за шість кроків від нього – четверо, що залишилися. Утворивши своєрідний клин із вістрям, спрямованим у бік піраміди, атланти зняли каптури. Інші вирушили далі, так само займаючи кути фігури, що залишилися. А з моїх очей наче спав якийсь блок...

Ну так, чого я дивувався, що вони дном на десяти кілометрах ходили, наче по землі? Перші діти Посейдона були... неймовірні. Очі максимально наблизили шкіру, що віддає зеленцем. Вона була чимось міцнішою, ніж у горезвісних вампірів із Сутінків. Тому що шкірний покрив, що витримує тиск Маріанської западини, – це дуже серйозна броня. Очі їх бачили навіть у повній темряві. Риси обличчя були досконалими, наче це – ельфи з казок Толкієна. Проте, на п'ять сантиметрів нижче вух досить явно виднілися зябра, що зараз щільно прилягають до шиї, бо тут дихали повітрям. Одяг тепер перешкодою не був, і я бачив такі самі, але трохи більші зябра під лопатками. А також атлетично складені тіла. І так, вони справді були високими. Найнижчий був два з половиною метри на зріст. Все це, плюс аура магічної могутності не залишало сумнівів у тому, що це чаклуни-воїни, Володарі Води. Найвищий ешелон Атлантиди. А такими вони й були, тепер я це напевно бачив. Вісім найдавніших і найсильніших родів Атлантиди надіслали найкращих своїх дітей, щоб здійснити обряд Домітура Кеос[1].

Суть обряду, що проводиться раз на сто місячних років, у перший місяць року, полягала в тому, щоб підживлювати енергією піраміду, яка також підживлювала все сферичне приміщення цієї в'язниці. Тепер я точно знав, що це в'язниця. Для одного-єдиного ув'язненого.

Розповідаючи мені в перший день знайомства про появу безлічі божественних пантеонів на Землі, Парамон дещо впустив. Або просто не знав. Але факт є фактом. На жаль, не всі сутності, які, в силу могутності чи інших особливостей, можна було б назвати богами, потребували пастви. У нескінченному різноманітті всесвітів та його вимірів існували вкрай могутні тварюки, сенсом існування яких був хаос. Руйнування, зміна, осквернення будь-якої матерії та форми життя. Отруйне безумство, що зневажало саму реальність. Істоти, що перекручують оточуючу дійсність лишень своєю присутністю.

Я не побачив, про що конкретно йдеться, оскільки ніхто з народу Атлантиди (і, тим більше, з людства) наживо ніколи не стикався з цим жахом. Просто одного разу, одному з перших правителів Атлантиди з'явився сам Посейдон і у формі наказу «запропонував» охороняти та підживлювати енергією цю піраміду у створеній спеціально для цього печері. Знаки ж на стінах, як я й гадав, наносили вже Архонти Атлантиди. Протягом десяти років! Адже мало було вирізати руну у скелі. Потрібно було ще й наситити її силою, а також якимось чином законсервувати, оскільки сама по собі руна не була самостійною одиницею, а була лише цеглиною в фундаменті величезного за своїми розмірами та потужністю заклинання.