Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

-А? Та забудь. Я просто подумав... Ну знаєш, адже я вирішив ... Ай, забудь добре.

-Віл, давай поговоримо на цю тему.

-А спати? Ти ж говорила ...

-Та забудь ти що я казала! 

  Відповіддю мені була лише щира, м'яка посмішка хлопця до вух. Що ж, мені подобається бачити що він усміхається ... щиро усміхається. 

-Так що щодо нас? Питання треба повто ... ?

-Не треба. Я вже за всі наші спроби поговорити на цю тему буквально вивчила твоє запитання. 

-Ну і якою буде відповідь? Ні, я не кваплю, не подумай, просто знаєш хоч ... 

  І я його поцілувала. Просто так. М'який, легкий, короткий поцілунок – відповідь на всі його запитання. Так необачний вчинок, але ... думаю така відповідь сподобається і йому, і мені.

-Найкраща відповідь, яку ти мені могла дати ... Час, моя мила, хоча б із собою бути чесною. -Відірвавшись від поцілунку і трохи відсунувши своє обличчя від мого прошепотів ... мій хлопець? Мабуть так. Бо більше відпускати, чи відштовхувати один одного не хотілося та й не виходило. Наші душі і серця вже твердо вирішили, хто ми один одному. Руки хлопця обіймали мене за талію, мої ж скріпилися в замку на шиї хлопця. Всередині обох горіло полум'я, граючи іскорками, перетворюючись на забавні силуети. Вогонь у каміні додавав тієї самої іскри, яка була потрібна цим відносинам. Губи обпалювало тисячами вогнів, розливаючись по тілу і додаючи енергії для продовження цього моменту. Дихання прискорювалося і збивалися, через що, час від часу доводилося відриватися один від одного, щоб повернути дихання на потрібний темп і продовжувати. Перед очима все пливло, варто мені їх відкрити. Голос тремтів, коли намагалася вставити фразу між діями, хоч і пошепки. Голову заповнювали лише теплі спогади і думка паморочилася в п'яному танці: „Він тепер мій. Ми разом. У мене є підтримка і кохана людина поряд!". Від цієї думки ставало ще тепліше.

  Тепер ми просто лежали разом на матраці тримаючись за руки. Кожен був у власних думках. Я повернула голову до Вільяма, дивлячись на його гарний профіль. Цікаво, що у нього в думках?

  Сорочка, на мій подив, виявилася досить зручною. За вікном вже стояла непроглядна темрява, яку ніякі будівлі не могли б приховати. За вікном було тихо, хоча я була впевнена на всі 100%, що нечесть не спить, і варто нам вийти за территорію будівлі, як на нас вивалиться велика хвиля безбожності всяких розмірів і видів.

   Вперше за довгий час, мені було тепло. І фізично, і всередині. Єдине, від чого стопи та долоні були як у жаби – крижані, так це холодний вітер, що проривався часом від поламаних дверей. Так, як би Вільям якийсь час тому не намагався добре забити вхід у будинок, дірки в двері все одно залишилися. Тут у мою голову прийшов неприємний спогад, зіпсувавши теплі думки, що крутилися в голові раніше.

-Щось сталося?

-З чого ти взяв, що щось сталося?

-Ти не вмієш приховувати емоцій. Навіть якщо намагаєшся, по вирахк обличчя буквально показуються субтитри: ,,Я згадала щось погане, не бісіть!" - Прибравши свою руку з-за голови і стиснувши мою долоню запитав Віл.

-Так таке, сьогоднішня ситуація нагадала мені про мою першу закоханість ...

-Розкажеш? - Було посітно, що хлопець напружився від цієї теми, але залишитись осторонь не хотів. 

  Трохи подумавши, я почала розповідь.

-Його звали Алексом Робертсоном. Перейшов до нас у середній школі, вірніше в середині п'ятого класу. Але якщо наші дівчатка всю школу були красунями, то на мене це не вплинуло. Красуні блондинки з блакитними очима, тонкою фігуркою та пружною ду ... кхм, потрібним місцем. І я – типовий підліток із зіпсованою зовнішністю через гормони. І якщо я розуміла причину, з якої так виглядала, то пояснити це однокласникам було нелегко. Якби я ще була відмінницею, то ідеально підходила б на роль типового ізгоя у фільмах. Проблеми із зубами – принесли мені першу проблему під назвою „брекети з жовтими гумками”. Гумки були обрані без мого відома, тому я не винна! Та й на додаток, вони були найдешевшими. Другою проблемою стала моя кучерявість. У нашому суспільстві це табу – тому до брекетів додалася прізвисько „клоуна”! Добивала мою шкільну репутацію зайва худорлявість. Я змалку була не як звичайні діти. Я не була пухлою, як всі звикли у дітей і я не мала складок. Я була худою. Шкільні роки не є винятком. А найприкрішим стала проблема із зором. Бо на той момент великих грошей у мене не було, і не вистачало не те, що на лінзи, а навіть на нормальні окуляри. Тож картину моєї зовнішності доповнювали прямокутні окуляри з чорною оправою.

-Ам, постривай, а зараз як? Адже зір не міг за рік поліпшитися.

-Ну, у восьмому класі мені все-таки купили лінзи і в замку я була з ними. А зараз ... знаєш, від наявності магії є свої плюси. 

-Магія і зір тобі покращила? 

-Можна вважати це черговим подарунком від вогню. Так от, я продовжу?

-Звичайно, ти про цього хлопчика так і не розповіла. 

-Його проблема гормонів майже не торкнулася, тільки кілька разів висипання з'являлися, а так: вічно чиста біла шкіра, середня статура, витягнуте обличчя, блакитні очі, чорне, як смола волосся, завжди гарний одяг. Загалом, на той момент – ідеал. Правда перше враження ж оманливе ... Характер у нього був гірший нікуди! Вічно всім вказував на їхні недоліки, жодного разу не зробив нікому, крім себе коханого, компліменту, постійні вульгарні жарти і самозакоханість – і це тільки частина списку за що його варто ненавидіти. Він очолював свою зграйку хлопців, які з найпершої зустрічі мене гнобили. Клички змінювалися щохвилини: „Сліпий клоун", „Тупий кроль", „Анорексичка" і так далі за списком. Так, з першого погляду прізвиська зовсім не образливі, але коли тобі говорять ці фрази при кожній вільній хвилині, вони стають болючими. Іноді моє минуле нагадує ті самі історії підлітків, коли на них перекидали спеціально тарілки з супом, жирне м'ясо і т.п. Так от, все це я теж пережила, і тільки завдяки одній людині – Алексу, а коли я хотіла комусь про це розповісти чи самій щось виправити, мені відповідали, що він просто в мене до безпам'яття закоханий і так виявляє свої почуття ...