Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Руки мимоволі стискаються в кулаки, ледь стримую порив поправити її волосся. Мені чомусь до біса не подобається це відчуття - відчуття, що хтось дозволив собі доторкнутися до того, що належить мені.

Щелепи стискаються, роблю глибокий вдих, намагаючись прогнати напругу, і опускаюся в крісло поруч.
Не знаю, скільки часу минає і в який момент я задрімав, але з неспокійного сну виринаю різко, відчувши на своїй руці чийсь дотик. 

- Захаре? - слабкий знайомий голос. 

Струшую головою, проганяючи сон. Піднімаю погляд і натикаюся на широко розкриті й перелякані очі Юлі. Вона трохи підвелася на ліжку і потягнулася до мене, щоб розбудити. 

- Прокинулася? Покликати медсестру? 

Але Юля лише дивиться на мене перелякано, кліпаючи очима. 

- Захаре, а... - Юля озирається на всі боки, не впізнаючи обстановку. - А як я сюди потрапила? Що сталося? 

- Це ти мені розкажи, Юль, що сталося в торговому центрі? - вимовляю з натиском, хочу дізнатися, хто це зробив просто зараз.

- У торговому центрі? Про що ти? Чому я в лікарні, Захаре? Це ти мене сюди привіз? Що сталося? Ти... ти хвилюєшся за мене? - останнє, здається, збентежило її найбільше. 

Вона посміхнулася. Так мило й наївно, що я на мить завис на ній. 

- Так, давай по порядку, Юль. Ти вранці поїхала в торговий центр, пам'ятаєш? - кажу м'яко і повільно, немов переді мною дитина, а не доросла жінка. Піднімаюся з крісла і сідаю на край лікарняного ліжка поруч із нею. 

- Голова болить, - Юля морщиться і торкається рукою пов'язки. - Я не дуже пам'ятаю що було сьогодні вранці, якщо чесно. І як тут опинилася - теж. Я ж не потрапила в автомобільну аварію, правда? У тебе є дзеркало? Моє обличчя в порядку? У нас через три дні весілля, я не хочу зіпсувати весільне фото, господи. Захаре, де дзеркало? 

У мене з горла раптом виривається смішок. Вона так серйозно говорить про весілля, а я іржу, як ідіот. Ржу і передчуваю, що ось зараз у моє життя увірветься ще один капець. 

- Юль, ти приколюєшся? Якщо чесно, то час ти вибрала дуже поганий. Ти маєш згадати, що трапилося в туалеті торгового центру, і швидше одужати. Я ще не казав Діані, що ти потрапила в лікарню. Але вона питатиме, чому ти не повернулася додому. 

- Хто така Діана? - примружившись, запитує вона. 

Це змушує мене замовкнути на кілька секунд. Вона не жартує. Вона зараз абсолютно серйозно. 

- І що з твоїм волоссям? Не занадто коротко підстригся? 

Я проводжу по ній поглядом з ніг до голови. Її поведінка мене лякає. Встаю і відходжу від ліжка на кілька кроків.

- Знаєш, я, напевно, за лікарем піду. Ти... зачекай поки що, - кажу так, немов вона й справді може випаруватися з палати, за дверима якої перебуває дюжина моїх хлопців. 

А сам вискакую в коридор і мчу зовсім не в той бік. Усвідомлюю це тільки коли впираюся в аварійний вихід. Зупиняюся, долонями в стіну впираюся, роблю кілька глибоких вдихів. 

Вона ж приколюються, правда? Вирішила наді мною познущатися? 

- Захаре Олександровичу, - поруч завмирає Кирило, - з вами все гаразд? 

- Так, тобто ні. Знайди мені Резніченка. Терміново.