Читати книгу - "Вибрані романи"

— Відтак, — продовжив мій брат, — я зрозумів його мотиви, а разом із ними зрозумів його святість; тому що він святий, сестро, насправді святий. Йому не розходилося в тому, щоби залучити мене до своєї святої справи, — бо це свята справа, найсвятіша — і приписати собі перемогу; він зробив це заради миру, заради щастя, заради омани, якщо хочеш знати, тих, кого йому довірено; я зрозумів, що коли він і обманює їх — адже це обман, — то робить це не заради себе. Я здався перед його доводами і саме тому навернувся. Я ніколи не забуду того дня, коли сказав йому: «Але ж, доне Мануелю, істина, істина передусім», — а він, тремтячи, прошепотів мені на вухо, хоч ми й були наодинці серед поля: «Істина? Істина, Ласаро, є, мабуть, чимось жахливим, нестерпним, згубним; прості люди не змогли б ужитися з нею». «То чому ви дозволили мені підглянути її тут і тепер, ніби на сповіді?» — запитав я. А він: «Бо вона так мучить мене, що коли б я не зробив цього зараз, то закричав би про неї серед площі, а цього не можна робити ніколи, ніколи. Я тут для того, щоби дозволити жити душам моїх парохіян, щоби зробити їх щасливими, щоби допомогти їм уявляти себе безсмертними, а не вбивати їх. Їм бракує здорового життя, їм не вистачає одностайного чуттєвого життя, і з істиною, з моєю істиною, вони не виживуть. Нехай живуть. Саме для цього існує церква — допомогти їм жити. Істинна релігія? Усі релігії істинні, якщо вони сприяють духовному життю народів, які сповідують їх, якщо вони втішають їхню необхідність народження заради смерті, і найбільш істинна релігія для кожного народу — його релігія, що сотворила його. А моя? Моя релігія втішає мене тим, що я втішаю інших, хоча й утіха, яку я даю, не є моєю втіхою». Я ніколи не забуду цих слів.

— Тоді твоє причастя було святотатством! — наважилася я заперечити, відразу ж пошкодувавши про це.

— Святотатством? А як щодо того, хто підніс мені його? Як щодо його Мес?

— Який мученик! — вигукнула я.

— А тепер, — додав мій брат, — є ще один мученик для утіхи народу.

— Щоби обманювати його? — відказала.

— Ні, не обманювати, — заперечив, — а лише укріпляти у вірі.

— А він, народ, — перепитала я, — насправді вірить?

— Звідки я знаю!.. Вірить, мимоволі, за звичкою, за традицією. Важливо не розбудити його. Нехай живе у своїй убогості сприйняття та не здобуде тортур розкоші. Блаженні вбогі духом!

— Виходить, брате, ти цього навчився від дона Мануеля. А тепер, скажи мені, ти виконав обіцянку, дану нашій матері в час її смерті, оту, що молитимешся за неї?

— Як би це я мав її не виконати! Та за кого ти мене маєш, сестро? Ти віриш, що я здатен не дотримати слова, не дотримати урочистої обіцянки, не дотримати даної обіцянки на смертному ложі матері?

— Звідки я знаю!.. Ти ж міг захотіти обманути її, щоби вона померла втішеною.

— Якщо б я не виконав обіцянки, то жив би без утіхи.

— Он як?

— Я виконав обіцянку і не переставав молитися за неї щодня.

— Лише за неї?

— Ну, а за кого ще?

— За себе! А відтепер і за дона Мануеля.

І ми розійшлися кожен у свою кімнату, я — плакати всю ніч і просити за навернення мого брата й дона Мануеля, а він — Ласаро — я так і не знаю для чого.

Опісля того дня я боялася зустрітися наодинці з доном Мануелем, якому продовжувала допомагати в його благочестивих турботах. Він, здається, зауважив мій внутрішній стан і розгадав причину. Коли ж, нарешті, я наблизилася до нього під час суду сповіді — хто був суддею, а хто злочинцем? — ми обоє, він і я, схилили голови в мовчанні та залилися слізьми. І саме він, дон Мануель, порушив моторошну тишу, аби сказати мені голосом, який, здавалося, виходив із могили:

— Але ж ти, Анхеліто, ти віриш, як у десять років, чи не так? Ти віриш?

— Так, вірю, отче.

— То продовжуй вірити. А якщо тебе охоплять сумніви, замкни їх усередині себе. Потрібно жити...

Я набралася сміливості і, тремтячи, запитала в нього:

— А ви, отче, ви вірите?

На якусь мить він розхвилювався і, заспокоївшись, сказав:

— Вірю!

— Але, в що, отче, в що? Ви вірите в інше життя? Ви вірите, що, померши, ми не помираємо цілком? Ви вірите, що знову зустрінемося й полюбимо один одного в іншому, будучому світі? Ви вірите в інше життя?

Бідний святий схлипував.

— Годі, донько, облишмо цю тему!

Тепер, написавши ці спогади, я запитую себе: «Чому він не обдурив мене?» Чому тоді він не обдурив мене так само, як обдурював інших? Я хочу вірити, що він засмутився, тому що не зміг, обдуривши себе, обдурити мене.

— Тепер, — додав він, — молися за мене, за свого брата, за себе, за всіх. Потрібно жити. І потрібно давати життя.

І після короткої мовчанки:

— А чому ти не одружуєшся, Анхеліно?

— Ви знаєте, отче, чому.

— Та ні, не знаю; ти повинна одружитися. Ласаро і я знайдемо тобі нареченого. Ти повинна погодитися на одруження, аби вилікуватися від цих турбот.

— Турбот, доне Мануелю?

— Я добре знаю, що кажу. Ти не повинна надто засмучуватися за інших, достатньо, що кожен із нас відповідатиме за самого себе.

— І це ви, доне Мануелю, говорите мені про це! Це ви радите мені одружитися, щоби відповідати за себе і не журитися за інших! Це кажете ви!

— Маєш рацію, Анхеліно, я вже не знаю, що говорю; я не знаю, про що говорю відтоді, як сповідаюся тобі. Саме так, так, потрібно жити, потрібно жити.

Коли я вже приготувалася встати, щоби вийти з храму, він сказав мені:

— А тепер, Анхеліно, іменем людей, ти відпустиш мої гріхи?

І я відчула себе, ніби охопленою таємничим посвяченням і сказала:

— Іменем Отця, Сина і Святого Духа, я прощаю вам, отче.

Ми вийшли з церкви і, вийшовши, у мені заговорило моє материнське лоно.

Мій брат, уже повністю відданий служінню справі дона Мануеля, був