Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Вірш дуже красивий.

Саша всміхнувся. Узяв конверт, порвав і викинув шматочки до смітника.

— Дякую за все, що ви робите, Сашо.

Ідучи Люксембурзьким садом, я вагався. А як я його забуду? Може, варто зробити копію, про всяк випадок. Я взяв аркуш, щоб записати вірша, бо ж не обіцяв не робити цього. Подумав про Сашу. Знову повторив рядки про себе. Я знав: він вкарбувався мені в голові.

11

Саме в той період я підібрав стиль, якого дотримувався роками: недбалість в одязі, сорочка навипуск, широкі велюрові штани, чорні теніски та кудлате волосся — про що сьогодні згадую з жалем. Тоді ж я натикався на мамину критику:

— Ти сьогодні мився? Щось я не чула, щоби ти приймав душ. Що це за грива? Негайно сходи до перукарні!

При ній я мав пристойний вигляд, намагався уникати сварок. Але ж перед виходом на вулицю скуйовджував волосся й додавав недбалості одягу. Відтворював образ людини, яка щойно вилізла з ліжка. І так аж до ліцею, де вахту ніс Шерлок.

— Де, на вашу думку, ви перебуваєте? Тут вам не цирк. Бачу, мосьє вважає себе за одного з бітлів? То я вам нагадую, що теніски створені для спорту, а тут усний іспит на бакалавра. Що за мода?

Доводилось хитрувати, виявляти фантазію та вдаватися до трюків, щоб обійти диктатуру британок і напівбоксів. Я був не один такий. Епідемія вразила й інших учнів. Ми були однодумці. Пішли на спротив. Відчуття було таке, що живеш у скороварці і тобі не дають дихати. Було гаряче, але кришка не піддавалась. Її утримувала незмінна залізна рука. Ми закріпили позиції. Кожен крок уперед ставав маленькою перемогою. Кожна поразка підсилювала нашу рішучість. Ми знали, що незабаром переможемо. Ми були молодші, нас більшало щодня. Врешті-решт вони мають поступитися.

— Маю для тебе подарунок.

Камілла здивовано на мене глянула.

— Що це?

Я не знав, яке місце підійде якнайкраще. Я не уявляв, як втілити образ поета перед чашкою гарячого шоколаду в дальньому залі гомінкої віденської кондитерської, де усі сиділи один в одного на головах. Я вагався між набережною і майданом Фюрстенберґ. Треба було обдумати це раніше. Я нічого не запланував. Нас щось привело туди мимоволі — до фонтану Медічі. Як закоханих. Ми опинилися біля водойми. Я перевів дух і… пустота. Ніщо не спадало на думку. Голова була порожня й легка, ніби м’ячик для пінг-понгу. Я даремно намагався згадати цього триклятого вірша, але він вивітрився. Напевне, я його не заслужив. Зате в мене з’явилася йому назва: «Мольба за зниклою поемою». Залишалося одне — записати її. Може, так до мене приходить покликання поета. Вона помітила моє напруження.

— Що з тобою, Мішелю?

Я дивився їй просто в очі. Мої губи гарячково щось вимовляли:

…Тремтливе світло ллється на наші усмішки,

Вежі наших сердець стримлять в безкінечність,

На зруйнованих храмах згасають слова.

Рухи втрачають упевненість, і боязкими стають бажання.

Наші скривавлені тіні блякнуть,

Навіть відгомін обірваний спізнілими спогадами…

І сплутані віддалені дороги,

Бліді відблиски, сполохані візерунками танців,

Наше дихання важче за гору…

Вона поглядала на мене здивованими очима, з ледь розтуленим ротом, рука на парапеті. Легкий вітерець ніжив її волосся.

— Це прекрасно, Мішелю.

— Так.

— Твоє?

Цього разу я був готовий. Я поклав свою руку на її. Усміхнувся, думками весь у магічному фонтані. Ми пробули там до зачинення.

Отак розпочалася моя поетична кар’єра. Тут нічим пишатися, але найгіршого я уник. Я був тим, ким був. Нехай той, хто завжди говорить правду, ніколи не каже «так», про себе думаючи «ні», і ніколи не приховує анінайменшого прояву власної некомпетентності, неосвіченості чи промаху, перший кине в мене камінь. Це зрозуміють ті, хто насилу всміхався чи вдавав зацікавленість, якщо насправді чхати хотів на те, що їм розповідають. Шкода, що так вийшло. Чи був у мене вибір? Ця дволикість мене мало тішила. Я запевняв себе, що головне — відчута поезія та розділені емоції. Я дозволив собі ще кілька жалюгідних спроб. Відчуття, наче на пері моєї ручки ковадло. Мої каракулі полетіли до смітника. Чи треба приймати свою обмеженість за фатальність? Я маю виходити з доступного мені знаряддя, і багато воно не заважить. Тож слід боротися доступною зброєю та сподіватися, що мета виправдовує засоби.

— Справді, їй сподобалось?

— Дуже. І я кажу це не вам на втіху.

— Я такий радий, Мішелю. Ви навіть не уявляєте, наскільки. Це поезія з іншої епохи. Я злегка вагався. Не знав, чи вона оцінить.

Саша перервав друк фотографій, підвісив останні сохнути.

— Зараз це відсвяткуємо.

Ми перейшли в закуток, що правив за кухню. Він узяв пляшку «Патісу» і наповнив дві великих склянки.

— Мені цього забагато.

— Мій милий Мішелю, усі поети п’ють. Більше п’ють — краще пишуть.

— Думаєте? Це обов’язково?

— Мої улюблені поети багато пили. Або страждали. Якщо не буде болю чи бодай трохи не паморочитиметься в голові, поезія вийде прісною. Найкращі страждали, як мученики, та пили, скільки лізло. Винятки із цієї закономірності трапляються рідко.

Ми почаркувалися за поетів і поезію. Ніколи не бачив його таким веселим і життєрадісним.

— Був би радий отримати ще одного вірша.

— Я попереджав вас, Мішелю. Маленькими дозами. Має складатися враження, що кожен вірш виграний у битві. Ви ж не черевички їй даруєте. Трошки загадковості.

Саша взяв конверт, розгорнув та, як і першого разу, за хвилину написав вірша. Без утруднень, без вагань, без виправлень. Не може бути, що він вигадував на ходу. Скільки в нього їх на пам’яті? Він простягнув мені конверта.

— Я вже вчу його напам’ять.

Удома після вечері я провів експеримент, виходячи з теорії Саші. Налив собі віскі. Тато полюбляв його трохи випити суботніми вечорами. Йому це поліпшувало настрій. Але це пійло на смак виявилося схожим на медикаменти та обпекло мені горло. Я хотів допити до дна. Не зміг. Половину вилив у раковину. В животі палало. Я чекав, сидячи перед білосніжним аркушем. Голова йшла обертом, мене нудило. Нереальні відчуття. Відтак зачув сп’яніння та муки. Якусь частину ночі я почувався препаскудно. Саша, мабуть, мав на увазі конкретні реквізити. Правило не підтвердилось. Натхнення не спало на мене. Я чекав, що ручка звиватиметься аркушем та заповнюватиме його магічними рядками, але вона залишалась приліпленою до руки. Коли другою рукою я тримався за живіт. З власного досвіду заявляю, що