Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас чи рейментарі? Хто, пріч нього, цю думку велику розуміє? Хто зможе її втілити? Якщо знайдеться такий — тоді нехай!.. Але де він? Хто має силу?

Тільки він, князь, і більш ніхто! До нього йде шляхта, до нього стягуються війська, у нього в руці меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли державець на троні, а тим паче коли він порожній, править воля народу. Вона — suprema lex![154] А заявляє вона про себе не лише на сеймах, не лише через рейментарів, сенат і канцлерів, не лише через писані закони й маніфести, а найбільше, найвагоміше, найвиразніше — через безпосередні діла. Хто нині править? Рицарський стан. І він, цей рицарський стан, збирається у Збаражі й каже йому: «Ти — наш вождь». Уся Річ Посполита без виборів, силою назрілої ситуації владу йому вручає, повторюючи: «Ти — наш вождь». І він має відступити? Яка ж іще потрібна йому номінація? Від кого він може її чекати? Чи не від тих, що Річ Посполиту занапастити, а його упокорити збираються?

За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьманів у ясир узяли, коли гинули війська, коли шляхта ховалася по замках, а козак поставив ногу на груди Речі Посполитої, він один зіпхнув цю ногу й підняв із праху зомлілу голову матері сеї, пожертвував для неї усім — життям, маєтком, від ганьби врятував, від смерті — він, звитяжець?!

Хто має тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона справедливіше належить, нехай у того в руках і буде. Він залюбки зречеться цього тягаря, залюбки Богові й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо він уже геть змучений і знесилений, хоч таки певен: ні пам’ять про нього, ні могила його забуті не будуть.

Але якщо нікого достойного немає, то він двічі й тричі дитина, не муж, як влади цієї, цієї сонячної дороги, цього чудового, нечуваного прийдешнього, у якому для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має зректися.

І чому?

Князь знову гордо підвів голову, і жагучий погляд його впав на Христа, але Христос голову на груди схилив і мовчав, такий скорботний, ніби його щойно розіп’яли…

Чому? Герой скроні спаленілі руками стиснув…

А може, це і є відповідь? Що означають ці голоси, котрі серед золотих і веселкових видінь слави, серед шуму прийдешніх перемог, серед передчуттів величі й могутності так невблаганно волають у нього в душі: «Ох, зупинися, нещасний!» Що означає цей неспокій, котрий безстрашні його груди тремтінням якоїсь тривоги охоплює? Що означає — тоді, коли він найзрозуміліше і найпереконливіше доводить собі, що мусить узяти владу, — той голос, котрий із глибин сумління йому шепоче: «Ти помиляєшся! Пиха тобою рухає, сатана пихи королівства тобі обіцяє!»?

І знову страшна боротьба закипіла в душі у князя, знов підхопив його вихор тривоги, невпевненості й сумнівів.

Що робить шляхта, котра замість рейментарів до нього поспішає? Топче закон. Що робить військо? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, жовнір, має очолити беззаконня? Має прикрити його своїм іменем? Має перший подати приклад безкарності, сваволі, неповаги до законів, і все тільки тому, щоб владу двома місяцями раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде обрано на трон, влада ця і так його не мине? Невже він має подавати такий жахливий приклад прийдешнім вікам? Що ж тоді станеться? Сьогодні так учинить Вишневецький, завтра — Конецпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен, не зважаючи на закон і покару, на догоду тільки власній амбіції чинити почне, якщо діти наслідуватимуть батьків і дідів, яке прийдешнє чекає на цей нещасний край? Хробаки свавілля, безладдя, користолюбства й так уже точать стовбур цієї Речі Посполитої. Під сокирою братовбивчої війни сиплеться потрух, усохле гілля опадає з дерева. Що ж буде, коли ті, хто дерево це мусить оберігати й стерегти як зіницю ока, самі вогонь підкладати почнуть? Що ж це буде? Ісусе! Ісусе!

Хмельницький теж публічним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що супроти закону і влади повстає.

Дріж пройняв князя з ніг до голови. Він заломив руки: «Невже мені судилося стати другим Хмельницьким, праведний Боже?!»

Але Христос голову на груди звісив і мовчить, такий скорботний, ніби його щойно розіп'яли.

Князь терзався далі. Якщо він візьме владу, а канцлер, сенат і рейментарі оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна братовбивча війна? А, крім того, хіба Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже ж не раз її спостигали ще більші напасті, адже ж, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на Ягеллові полки, коли під Хотином пів-Азії стало до бою, загибель іще ближчою здавалася, а що сталося з цими ворожими полчищами? Ні! Річ Посполита воєн не боїться, і не війни її занапастять! Але чому ж при таких звитягах, такій прихованій силі, такій славі вона, котра розгромила хрестоносців і турків… такою слабкою і безпомічною стала, що перед одним козаком упала на коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються з неї народи, що голосу її ніхто не слухає, гніву не надає значення, а всі пророкують її загибель?

Ох! Це ж пиха й амбіція магнатів, це ж самоуправство, це свавілля цьому причина. Найгірший ворог — не Хмельницький, а внутрішній нелад, а сваволя шляхти, а нечисленність і безкарність війська, бурхливість сеймів, чвари, розлади, безладдя, недоумство, користолюбство й недисциплінованість, недисциплінованість передусім! Дерево гниє і трухлявіє зсередини. Минає трохи часу, і перша буря валить його, але злочинець той, хто до цього руки докладе, проклятий той, хто приклад подасть, проклятий він і діти його до десятого коліна!..

Іди ж тепер, звитяжцю під Немировом, Погребищем, Махнівкою і Старокостянтиновом, іди, князю-воєводо, відбери владу у рейментарів, розтопчи закон і повагу до верховників, подай приклад нащадкам, як роздирати нутро матері.

Страх, розпач і безумство спотворили князеве обличчя… Він жахливо закричав і, вчепившись руками у власну чуприну, упав пластом перед розп’яттям.

І каявся князь, і бився достойною головою об кам’яну підлогу,