Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти куди?
— Як то куди? Назад, назад на сміттярку. Я не хочу втрачати цілих шість років. Боже мій! Шість років!
— Ти справді хочеш туди повернутися?
— Що тут для тебе дивного? Я від самого початку хотів туди повернутися. А ти маєш бажання зістарітися на очах?
— О ні, — здригнувся Цитрон. — Я з тобою.
— Нам би здалося таксі.
— Ми вже нині в трамваї зайцями їхали. В таксі такий номер не пройде. Зачекай хвильку, — і Цитрон попрямував до будки з пивом та став за чоловіком, що саме розраховувався.
Бумблякевич, звичайно, здогадався, з якою метою він це зробив, але пізно було реагувати. Бракує лише, аби їх замела міліція. Роззирнувся — за столиками сиділо лише кілька осіб, усі зайняті розмовами. Чоловік поклав гаманця у задню кишеню і взяв у одну руку гальбу, а в другу пачку солоної соломки. Далі все відбувалося швидше, ніж це можна виразити словами: ось Цитрон ніби наштовхується на чоловіка, притримує одною рукою його пиво, аби не розхлюпати, вибачається, а водночас інша його рука висмикує гаманця, за спиною в жертви він його розкриває, добуває кілька купюр і кладе гаманця назад у ту саму кишеню, чоловік вмощується за столиком і п'є пиво, нічого не помітивши.
Цитрон повернувся, лукаво всміхаючись:
— Ходімо. Не бійся, я чесний злодій. Поцупив тільки сорок гривень. Вистачить, аби запастися ще й їжею та водою.
— А якби не вдалося? Уявляю, як тішилася б міліція, спостерігаючи за твоїм швидкісним старінням. І навіщо тобі аж сорок гривень, коли у нас ще є консерви Соломона?
— Консерви на потім. Невідомо, скільки доведеться блукати.
З
За півгодини ошелешений таксист спостерігав, як парочка диваків з наплічниками квапиться у напрямку сміттярки. Коли ж їхня швидка хода перейшла на біг, таксист навіть вийшов з авта, приклав долоню до брів і намагався второпати, куди й за чим спішать вони. А ті бігли пустищем, жваво перестрибуючи через залізяччя, траскаючи болотом, слизькаючи й падаючи, бігли туди, де височіли сміттярські гори й кружляло чорне вороння. Таксист довго ще проводжав їх поглядом, але загадка так і зосталася загадкою. Як і те, що у того цибатого дорогою в авті випав з писка зуб, і він скрикнув: «Ой, це вже не жарти!» Потім повернувся до таксиста і попросив: «А ви не можете швидше?» І далі усю дорогу тримався за щелепу і зазирав у дзеркальце. Врешті парочка зникла за пагорбом, і таксист, вилаявшись, від'їхав.
Розпарені сміттярчані гори прийняли мандрівців у своє тепло. Бумблякевич постановив увійти на сміттярку з того самого місця, що й минулого разу. Подорож уздовж Полтви видавалася надто довгою і непевною. Але нові гори сміття утворили нові лябіринти, змінили краєвид і обриси гір, вони блукали у них, не знаходячи нічого знайомого, пірнали із вулички у вуличку, верталися, знову пірнали, вибігали на пагорби, але все намарне. Потрапити у ту саму вуличку не вдалося. Часу на те, аби її шукати, бракувало — кожна хвилина була дорога. Врешті рушили простовіч, куди ноги вели, прислухаючись до звуків. Але окрім каркоту їхні вуха не виловлювали більше нічого.
Після чотирьох годин ходи, обоє впали у затінку та розклали провізію. Цитрон вправними рухами накраяв сир, шинку, ковбасу, хліб і помідори. Бумблякевич розкоркував пиво, зробив великий ковток і сказав:
— Може, я і немудре намислив, що ми сюдою пішли.
— Що вже тепер казати. Хто знає, наскільки б ми постаріли, якби рушили вздовж Полтви. Зараз ми принаймні знову законсервовані, — тут Цитрон поклацав зубами й додав: — І, слава Богу, більше не випав жоден зуб. Дванадцять років — подумати тільки! Я десь читав, що в пірамідах час застигає.
— Де ти бачиш тут піраміди?
— Це я так до слова. Зате ми тут маємо лябіринти, правда?
— Ну.
— А в лябіринтах, при умові, що дотримано в них суворої симетрії, теж застигає час.
— Сувора симетрія! Ще що вигадав! Якраз тобі сміттярі тут стежать за симетрією. Сиплять де попало.
— Не скажи. Вони не можуть сипати, де попало, бо хтось уже почав сипати саме так і не інакше. А вони можуть лише продовжувати. А коли хтось і зіб'ється та висипле не там, то є тут такі, що й підправлять. Одного разу я заночував на самім вершечку гірського пасма. І раптом чую крізь сон якийсь далекий гуркіт, мовби щось сунуло, сіялося… у тому гуркоті вчувався і шурхіт, і дзенькіт, і бряжчання… Я звівся на ноги. Думав, гроза наближається. Місяць світив ясно-ясно. І тут я побачив, як далеко на обрії одна гора посунулася, і пасмо вирівнялося. Потім друге, третє. А далі повз мене прокотилося щось схоже на хвилю… Геть усе сміття сколихнулося, як ото жито на вітрі, і хвиля пішла. Це тривало секунди. Хвиля пройшла, і все вирівнялося, втрамбувалося і вляглося.
— Мені ніколи не доводилося ночувати на вершечку гори. Але цікаво, як їм вдається з тою хвилею?
— Я так думаю, що перепускають струм. А він діє як магніт, і намагнічене сміття спресовується. Ти ж помітив, яка тверда поверхня цих пагорбів?
— Стривай, якщо ці лябіринти зберігають сувору симетрію, то це означає, що кожна вуличка має свого двійника. — Бумблякевич узяв патичка і почав креслити по землі обриси сміттярки. — Кожне гірське пасмо теж має свого двійника. Тобто якщо взяти карту сміттярки і скласти її удвоє, то усе, що розташоване на одній стороні мусить співпасти в дзеркальному відображенні з тим, що розташоване на протилежній стороні. І кожен палац буде віддзеркаленням іншого палацу. І якщо є Море Борщів, то мусить бути його копія. Однак я не чув про існування іншого моря. Море Борщів одне. А якщо воно одне…
— Тоді воно повинно бути рівно по центру.
— Авжеж! — тицьнув Бумблякевич у саму середину «мапи». — Північніше Моря є ліс і містечко С. Таким чином і південніше Моря мусить бути ліс і якесь містечко. Це може бути поселення, повз яке я проходив дорогою до княгині фон Шруботяг.
— Ну і що це нам дає? Ми все одно не знаємо, в якому напрямку рухатися.
— Я просто хочу збагнути логіку лябіринту.
4
Далі їм зустрівся потік, із яким виявилося по дорозі. Утрьох із потічком вони проминули не одне пасмо гір, аж поки не зачули тихий, мелодійний спів. Срібні голоси дзвеніли понад пагорбами, заплутувалися у вулички лябіринту, відбивалися луною і робили марними пошук співаків. Обидва мандрівці аж запарилися, перебігаючи від вулички до вулички, але щоразу спів лунав деінде. Лябіринт помножував звуки, перекидаючи їх
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.