Читати книгу - "Lux perpetua"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уранці двадцять восьмого березня гуситська армія вишикувалася в ордер. Затріпотів на вітрі білий трикутний штандарт Табора, Veritas vincit з Чашею, біля нього — опольський орел Болька Волошека на хвостатому гонфалоні. Наказав розгорнути свій прапор і Корибутович, і тоді виявилося, що він піде в бій під знаменом Погоні. Згідно з традицією, поперед лави виїхали польові проповідники: чеські, шльонські та польські. Воїни познімали головні убори і почали голосно молитися. Над полем зазвучало багатомовне бурмотіння.
Перед фронт виїхав Бедржих зі Стражниці. Він імітував Прокопа вже не тільки поставою та голосом, а й одягався, як Прокоп, у характерний ковпак, бригантину та плащ із вовчим коміром. Як Прокоп, різко зупинив коня. Як Прокоп, підняв руку.
— Божі воїни! — голосно закричав він, також достоту як Прокоп. — Правовірні слов'яни! Ось перед вами вотчина недруга Бога та істинної віри! Ось перед вами земля вашого ворога, ворога запеклого та жорстокого, на руках якого не висихає кров праведних і побожних! Того, хто вів проти вас орди хрестоносців, щоби знищити Божу правду! Настав час помсти! Помста, помста ворогові! Господь є Богом відплати, коли каже: «І Я навіщу Бела в Вавилоні, і витягну з уст його те, що він був ковтнув!» Тож нехай цей Вавилон стане руїною, мешканням шакалів, страхіттям та посміхом! Нехай у ньому мешканця не буде, нехай висохне його море, і джерело його нехай висохне! Рече Господь: Поспускаю Я їх, мов овець до зарізу, немов баранів із козлами. До зарізу! До зарізу і погибелі! Тож уперед! Чиніть волю Божу і втілюйте в життя Його Слово! Уперед! Уперед, у бій[187]! Брязкаючи залізом, наїжачившись лезами, витягнувшись у колону в понад милю завдовжки, рейд, що налічував тисячу триста кінних, одинадцять тисяч піхотинців та чотириста возів, увійшов у козельський край.
* * *
Якщо взяти до уваги галасливі обіцянки та нестримний запал, то армія робила досить небагато. Польове військо Табора, здатне долати на марші вісім миль за добу, повзло по козельській землі як черепаха і добралося до Козле, до якого було всього-то чотири милі, аж тридцятого березня. Роз'їзди, котрі висилалися по дорозі, палили та грабували села й містечка.
Козле насамперед пригостили п'ятдесятифунтовим каменем з опольської бомбарди, напрочуд влучно поціливши прямісінько в дах над нефом парафіяльного костелу. Цього виявилося досить, щоби місто здалося і негайно було анексоване Больком Волошеком. З цього приводу командири погиркалися, бо на Козле, як з'ясувалося, зазіхав і Корибутович. Спір було вирішено шляхом розділення викупу, який заплатили козлечани. У рамках угоди Волошек разом з Корибутовичем здійснили спільний виступ: рушили з загоном на північ, на Крапковіце, Отмент та Обровець. Ці замки і землі належали князеві Бернарду, дядькові Волошека. Вилазка мусила б, як висловився молодий князь-гусит, настрахати дідугана і показати йому, хто справжній хазяїн на Опольщині.
Тим часом Пардус і Пухала далі грабували маєтки князя Конрада, нищили їх мечем і вогнем. Але не всі. Штаб Кромешина під Козлем перетворився на щось на кшталт контори, куди щодня вишиковувалася черга прохачів. Лицарі, міщани, ксьондзи, ченці, мірошники і багатші з-поміж довколишніх селян прибували, щоби заплатити. Хто заплатив, той рятував своє майно і пожитки від вогню. Кромешин торгувався, як старий лихвар, а його скрині тріщали від готівки.
І Рейневан був не єдиним, хто дивився на це з огидою.
* * *
У вівторок після неділі Judica[188] до рейду несподівано приєдналися поляки — загін добровольців з Малої Польщі силою у дві сотні кінних. По дорозі вони пройшли через цєшинське князівство, де палили, грабували і плюндрували. Цєшинський князь Болеслав, який донедавна розважливо зберігав нейтралітет, на старість зсунувся з клепки, дав собі задурити голову милостями Люксембуржця й оголосив гуситам війну. От і мав тепер війну — і він, і його країна.
Малополян, переважно сірячкових шляхтичів, які не виставляли напоказ своїх гербів, очолював одягнений у повний пластинчастий обладунок лицар із худющою мармизою і нерухомими очима вбивці. Представившись Кромешину Ринардом Юршею, він вручив йому листи. Кромешин прочитав, його лице просвітліло.
— Від пана Пйотра Шафранця, — повідомив він Пухалу й Корибута. — Пише, що пан Сестшенець зібрав гуф збройних у Бендзіні. І що регулярні польські загони вже напоготові. Але не пише, коли підійдуть… Милостивий Юрше! Чи пан підкоморій краківський не передав якого усного послання?
— Нє. Йно листи дав.
Малополяни проходили поруч, пошикувавшись. І зі співом.
Gdybym to ja miała
skrzydłeczka jak gąska
Poleciałabym ja za
Jaśkiem do Śląska[189]…
— Що це, — роздратувався Пухала, — за ідіотська співанка? Слізливе, курва, як на очепинах[190]. Що то таке?
— Пан підкоморій краківський, — примружився Ринард Юрша, — наказав співати. Нібито для пропаганди. Що це ніби про Верхній Шльонськ. Що ніби це ми на прадавні землі повертаємося, до витоків.
— До витоків, до витоків, — неприязно буркнув Добко. — Ну, та нехай собі. Але якби що й до чого, то співайте «Богородицю»[191].
* * *
Разом із малополянами прибули два вози. Один був навантажений награбованим, на другому везли поранених. Двоє померли відразу після прибуття, ще двоє боролися за життя, стан решти чотирьох теж був досить важкий. Рейневан і фельдшери мали по горло роботи.
Поранені належали до загону Шарлея.
* * *
— Ну що ж, — розвів руками Бедржих зі Стражниці, - якщо ти наполягаєш, я не буду тебе затримувати. Мені не хотілося б, аби ти наражав себе на небезпеку в далеких вилазках, але що ж, я розумію, ти хочеш зустрітися з другом. Є навіть відповідна оказія: я посилаю Шарлеєві поповнення, бо ті з Пщини так його прорідили, що вирвався ледве ушістьох. Їдучи разом із ними, ти не заблукаєш і будеш у більшій безпеці. Та воно навіть і на добре складається, бо…
— Бо?
— З вами поїде, — Бедржих стишив голос, — ще хтось. Одна особа. Це секретна справа, я забороняю тобі говорити про неї кому б то не було. А на добре складається воно тому, що ти цю особу знаєш.
— Знаю?
— Знаєш. Я саме чекаю… А, ось і він.
Побачивши, хто входить у штаб-квартиру, Рейневан онімів.
* * *
Службовець Компанії Фуггерів зняв і віддав пахолкові плащ із парчевим гаптуванням, під яким ховався, як виявилося, абсолютно не військовий, хоча й звичайний для службовця костюм. Приталений вамс із чорного оксамиту доходив до стегон, затягнутих у блакитно-червоні міпарті, а місце під животом було стильно прикрите щільно набитим
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Lux perpetua», після закриття браузера.