Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

«Крила — от ідіотська ідея», — обдумував Перікур розповідь зятя. Він їхав майже порожнім бульваром Сен-Жермен — лише кілька автомобілів та фіакрів. На вулиці була чудова погода. Зять ще щось там розказував про якісь витівки, оркестри. Тепер Перікур розумів причину свого полегшення, саме тому він і програв у цій битві, в якій не міг виграти, бо ті люди, той противник не могли бути з його табору. Не можна воювати з тим, чого ти не розумієш.

А чого не розумієш — треба просто прийняти, — могли би подумати працівники «Лютеції», кладучи до кишені дари пана Ежена, який, все ще горланячи, високо підіймаючи коліна, довгими стрибками летів у напрямку до широко відкритих на бульвар дверей.

Пану Перікурові не треба було сюди їхати. Нащо йому та дивна затія? Добре, значить, краще повернутися. Оскільки він уже виїхав на бульвар Распай, зараз проїде повз «Лютецію», відразу поверне направо і вернеться. Покінчимо з цим. Від цього рішення йому полегшало.

Консьєржеві з «Лютеції» також дуже хотілося, щоб ця комедія закінчилася. Інші клієнти вважали, що той карнавал у холі поставлений у «поганому жанрі». А цей дощ з грошей перетворював персонал на убогих жебраків, це — неподобство, хай би вже йшов кудись!

Пан Ежен, напевне, це відчув, бо раптом зупинився, як птах, що відчув присутність хижака. Його хистка хода контрастувала з непроникним, застиглим, ніби паралізованим обличчям.

Раптом він викинув перед собою руку, додав до жесту лунке гарчання: «Рррааааааааааррррр», показав на куток холу, де покоївка витирала пилюку з низеньких столиків. Кинувся до неї, вона сахнулася від чоловіка з мармуровим обличчям в колоніальному одязі з великими зеленими крилами, який летів на неї.

«Господи, як я тоді налякалася і як ми потім з цього сміялися, бо він хотів... мою мітлу. — Мітлу? — Авжеж, кажу вам». Все ще галасуючи, пан Ежен і справді схопив мітлу, притулив держак до плеча і переможно, але шкутильгаючи, закрокував, неначе з довгим карабіном, під тиху музику, яка десь там лунала.

Саме так, маршируючи, з великими крилами, що тріпотіли під вітром, Едуард вийшов на осяяний сонцем тротуар з дверей готелю «Лютеція».

Повернувши голову наліво, він помітив, як до бульвару швидко наближається машина. Тоді він відкинув свою мітлу і кинувся вперед.

Пан Перікур натиснув на газ, коли побачив юрбу перед готелем. Він саме порівнявся з готелем, коли Едуард кинувся йому під колеса. Єдине, що він помітив, і це неможливо було уявити — ангела, який злетів над ним (бо з пошкодженою ногою Едуард не зміг би втекти з дороги). Він став посеред дороги, широко розкинув руки, підвів очі до неба, ніби хотів піднятися в повітря.

Пан Перікур не міг ні зупинитися, ні пригальмувати. Заскочений цією появою (ні, не ангела в колоніальному одязі, а Едуарда! його сина із завмерлим, нерухомим, як у скульптури, як у поховальної маски, лицем, на якому тільки очі виражали подив), він не зреагував.

Машина врізалася в молодого хлопця на повній швидкості.

Почувся глухий і важкий звук.

Тоді ангел і злетів.

Едуарда катапультувало в повітря. Хоч це й не був дуже гарний політ, як у підбитого літака, але на якусь секунду усім здалося, що тіло молодого чоловіка з піднятим до неба поглядом та розкинутими руками ніби злетіло. А потім він упав, розкинувся на дорозі, вдарившись головою об бордюр. Тепер це був кінець.

Альберт і Поліна зайшли до потяга майже опівдні. Вони були першими пасажирами, що зайняли свої місця. Вона все засипала його питаннями, на які він відповідав дуже коротко.

Якщо послухати Альберта, скоїти це було на подив легко.

Поліна час від часу кидала погляд на валізу, яку вона поставила навпроти себе на підставку.

Альберт же тримав на колінах і боявся відпустити коробку для капелюхів, у якій лежала кінська голова.

— То хто він, той твій товариш? — шепотіла вона нетерпляче.

— Просто товариш... — відповідав він ухильно.

Йому забракло сил, щоб його описувати. Вона сама його побачить, він не хотів, щоб вона боялася, щоб вона втекла, щоб вона його покинула, бо всі сили вже витрачено. Він був геть виснажений. Після його зізнання Поліна зайнялася практично всім: таксі, вокзалом, квитками, носильниками, контролерами. Якби він міг, Альберт заснув би зараз і тут же.

А час спливав.

Заходили нові подорожні, потяг наповнювався, підстрибували валізи і торби, що їх намагалися пропхати через вікна, кричали діти — гарячка від’їзду. На пероні стояли друзі і родичі, давали поради, хтось шукав своє місце, це тут, дозвольте, будь ласка...

Альберт став біля відкритого вікна, виставив голову на перон і дивився у хвіст поїзда (він зараз був схожий на собаку, який виглядає свого господаря).

Його штовхали зусібіч, щоб пройти по коридору, бо він заважав, купе вже було заповнене, не залишилося жодного вільного місця — крім місця для його товариша, який все не приходив.

Ще задовго до від’їзду Альберт зрозумів, що Едуард не прийде. І це йому дуже сильно боліло.

Поліна все зрозуміла, притулилася до нього і затиснула його долоні в своїх.

Коли контролери почали ходити вздовж перону, оголошуючи про від’їзд потяга і попереджаючи, що треба відійти, Альберт розридався і не міг зупинитися.

Це розбило йому серце.

Пані Майяр потім буде розказувати: «Альберт хотів поїхати в колонії — добре, нехай. Але якщо він там рюмсатиме перед аборигенами, з цього там нічого не вийде, кажу вам! Але ж це Альберт. Що вдієш, якщо