Читати книгу - "Тихий Дін"

— За що всі, за те й ми.

— Та ти доладу скажи мені, до пуття.

— Відчепись!

— Га? Дурень ти. Це діло треба розжувати. За буржуїв ми воювали, чуєш? Що ж це таке — буржуй? Птиця така, в коноплях живе.

Він пояснював Григорієві незрозумілі слова, пересипав свою мову міцним перцем.

— Не торохти! Не розумію твоєї мови, — перепиняв його Григорій.

— Отакої тобі! Що ж ти, куркуляко, не розумієш?

— Рідше гомони.

— Я ж, мій рідненький, і так балакаю не густо. Ти кажеш— за царя, а що воно за цабе той цар? Цар — кап-люга, цариця — курва, панським грошам від війни прибавка-, а нам на шию... удавка. Чуєш? Отож! Фабрикант горілку п'є, — салдат воші б'є, важко обом... Фабрикант із зиском, а робітник із писком. Так воно одне за одне й чіпляється... Служи, козаче, служи. Ще один хрест заробиш, гарний, дубовий...

День-у-день вщеплював він у розум Григорієві досі невідомі йому істини, викривав справжні причини виникання війни, їдко висміював самодержавну владу. Григорій пробував заперечувати, та Гаранжа заганяв його на слизьке простими, вбійчо-простими запитаннями, і Григорій примушений був погоджуватись.

Найстрашніше в цьому було те, що сам він у душі почував правоту Гаранжі і безсилий був протиставити йому заперечення, не було їх і не можна було знайти. З жахом Григорій розумів, що розумний і злий українець поступово, неухильно руйнує всі його колишні поняття про царя, батьківщину, про його козацький військовий обов'язок.

Протягом місяця, після приходу Гаранжі* на порох розпалися всі ті підпори, на які опиралася свідомість. Підгнили ці підпори, іржею підточило їх безглуздя війни, і треба було тільки поштовху. Поштовх зробили, прокинулась думка, вона виснажувала, гнітила простий, нелукавий розум Григорія. Він кидався, шукав виходу, розв'язання цього непідсильного "для його розуму завдання і з задоволенням знаходив його у відповідях Гаранжі.

Пізно вночі Григорій якось устав з ліжка і розбудив Га-ранжу. Він підсів до нього на ліжко.

У' вікно крізь спущену штору текло зеленувате світло вересневого місяця. Щоки Гаранжі темніли вибоїнами, вогко

блищали чорні западини орбіт. Він позіхав, мерзлякувато кутав ноги в ковдру.

— Чом не спиш?

— Сну немає. Сон від мене тікає. Ти мені поясни от що: війна одним на користь, іншим — руїна...

— Ну? Ахха-а-а!... позіхнув Гаранжа.

— Почекай!-—зашепотів Григорій, опаленим гнівом.— Ти кажеш, що на потребу капіталістів нас женуть на смерть,

а як же нарід? Хіба він не розуміє? Невже немає таких, щоб могли розказати? Вийшов би і сказав: "Братця, от за що ви гинете в крові".

— Як це так, вийшов? Ти1 що, сказився? А ну побачив би я, як це ти вийшов би. Ми от з тобою шепочемось, мов гуси в очереті, а гавкни голосно—і під кулю... Чорний морок у народі. Війна його збудить. З хмари після грому дощ буде...

— Що ж робить? Говори, гад! Ти мені серце розворушив.

— А що тобі серце каже?

— Не збагну, — признався Григорій.

—: Хто мене з кручі штовхає, того я штовхну. Треба не лякаючись повернути рушниці. Треба в того загнати кулю, хто посилає людей до пекла. Ти знай, — Гаранжа підвівся і, скреготнувши зубами, випростав руки, — піднесеться велика хвиля, вона все знесе!

— По-твойому, що ж... усе горініж треба поставити?

— Га! Владу треба, мов брудні спідні, скинути. Треба з панів шкуру дерти, треба їм губи рвати, бо добре вони народ помордували.

— А за нової влади війну куди подінеш? Так само чубитимуться,— не ми,"так діти наші. Війну чим припиниш? Як її знищити, коли споконвіку воюють?

— Справедливо, війна споконвіку йде і аж доти вона не переведеться, доки буде на світі дурноїдська влада. От! А як була б у кожній державі влада робітнича, тоді б не воювали. Оце й треба вчинити. А це буде, у дубову домовину їх мать!.. Буде! І в німців, і у французів — у всіх заступить влада робітнича й хліборобська. За що ж ми тоді битимемося? Кордони — геть! Чорну злобу — геть! Однакове на цілому світі буде червоне життя. Ех! — Гаранжа зідхнув і, покусуючи кінчики вусів, поблискуючи одиноким оком, мрійно посміхнувся. — Я б, Грицьку, кров свою гарячу по краплі вицідив би, щоб дожити до такого... Полум'я мені серце палить...

Вони проговорили до світанку. В сірих сутінках здрімався Григорій неспокійним сном.

Уранці його збудили голоси і плач. Іван Врублевський, лежачи на ліжку ницьма, схлипував, сякався; коло нього стояли фельдшериця, Ян Варейкис і Косих.

— Чого він хлипає? — висунувши голову з-під ковдри, хрипнув Бурдин.

— Око розбив. Почав із шклянки виймати і кокнув його об землю, — скорше зловтішно, ніж із співчуттям відповів Косих.

Якийсь зрусілий німець, що торгував штучними очима, піднятий духом патріотизму, видавав їх салдатам задурно. Напередодні Врублевському підібрали і вставили скляне око найкращої