Читати книгу - "Тихий Дін"

— Хто це? — спитала Оксана, натягуючи на себе ковдру.

— Це я.

— Я зараз одягнуся.

— Нічого. Я на хвилинку.

'Євген, скинувши шинелю, сів на край ліжка.

— В тебе померла доня?..

— Померла... — луною відгукнулась Оксана.

— Ти дуже змінилась. Ще б пак, я розумію, що то втратити дитину. Але мені здається, що ти даремно сушиш себе, до життя її не повернеш, а ти ще досить молода, щоб мати дітей. Не треба так. Опануй себе, смирись... Кінець-кінцем не все ще втрачено з смертю дитини, у тебе ще — подумай! — все життя попереду.

Євген, стиснувши' Оксанину руку, пестив її з ласковою владністю, говорив, граючи низькими нотками голоса. Він перейшов на шепіт і чуючи, як Оксана вся здригається в заглушеному плачі, а плач переходить в ридання, почав" цілувати її вогкі від сліз щоки, очі.

Ласе бабське серце до жалю, на ласку. Змучена розпачем Оксана, не тямлячи себе, віддалась йому з усією буйною, давно забутою жагою. А коли зринула небувало спустошлива запаморочлива хвиля безстидної насолоди, вона отямилась, зойкнула, гублячи розум і сором, побігла напівгола, в самій сорочці на ґанок. Слідом за нею, кинувши двері одчинені, поквапливо вийшов Євген. Він ідучи одягнув шинелю, ішов поспішаючи і, коли засапавшись вийшов на терасу будинку, засміявся радісно, задоволено. Його поривала бадьора радість. Вже лежачи в ліжку, потираючи пухлі, м'які груди, подумав: "З погляду чесної людини — це підло, неморально. Григорій... Я обікрав ближнього, але ж там на фронті я ризикував життям. Адже могло так трапитись, що куля взяла б правіше і продіравила б мені голову? Тепер я тлів би, моїм тілом нажирались би хробаки... Треба жадібно жити кожної хвилини. Мені все дозволено". Він на хвилину жахнувся своїх думок, але уява знову виліпила страшний образ атаки і того моменту, коли він підвівся з забитого коня і впав, зрізаний кулями. Вже засинаючи, заспокоєно вирішив: "Завтра про це, а зараз спати, спати...".

Другого дня вранці, залишившись в їдальні на самоті з Оксаною, він підійшов до неї, винувато посміхаючись, але вона, притулившись до стінки, опалила його лютим шепотом.

— Не підходь, проклятий!..

Свої неписані закони диктує людям життя. Через три дні вночі Євген знову прийшов на половину Оксани, і вона його не відштовхнула.

XXIII

і

Коло очної лікарні лікаря Снігірьова був маленький садок. Таких незатишних стрижених садків багато на перевулках край Москви, в них не спочиває око від кам'яної важкої нудоти міста, і ще гостріше й болячіше згадується при по-

гляді на них дике привілля лісу. В садочку лікарні хазяїну —вала осінь: укривала стежки жовтогарячою брондзою листя, приморозками нівечила квіти і водяною зеленню наливала на газонах траву.

Погідними днями по стежках похожали хворі, прислухаючись до переливів церковних дзвонів богомільної Москви. Під негоду (а того ,року вона переважала) вештались з палати в палату, лежали на ліжках, відмовчувались, набридлі і сами, собі і одне одному.

В лікарні переважали цивільні хворі, поранені містились в одній палаті; було їх п'ятеро: Ян Варейкис, високий русявий латиш, з широкою підстриженою бородою і блакитними очима, Іван Врублевський, двадцятивосьмирічний красунь, драґун, родом з Володимирської губерні, сибірський стрілець Косих, вертливий жовтий салдатик Бурдин і Мелехов Григорій. Наприкінці вересня привезли ще одного. Під час вечірнього чаю довго затріпотів дзвоник. Григорій виглянув у коридор. До передпокою увійшло троє: сестра жалібниця і чоловік у черкесці, третього вони піддержували під руки. Він, певно, допіру прибув з вокзалу: про це свідчила його брудна, салдатська гімнастівка, з крив'яними бурими слідами на грудях. Йому ввечорі ж зробили операцію. Після недовгих приготувань (у палати доносився шум, кип'ятили струмент) до операційної привели новоприбулого. Через кілька хвилин звідти дочулася приглушена пісня: поки пораненому вирізували рештки ока, роздробленого відламком набою, він, усиплений хлороформом, співав і невиразно лаявся. Після операції його принесли в палату до поранених. За добу мозок прояснів від важкої сонноти після хлороформу і салдат розповів, що його поранили під Вербер-ґом на німецькому фронті, прізвище його Гаранжа, був за —кулеметника, родом сам із Чернігівщини. За кілька день він особливо близько зійшовся з Григорієм; ліжка їх стояли поруч, і вони, вже після вечірнього обходу пошепки довго розмовляли.

— Ну, козаче, як живемо?

— Як горох при дорозі.

— Око, що ж воно?

— Ходжу на уколи.

— Скільки зробили?

— Вісімнадцять.

— Боляче чи ні?

— Ні, солодко.

— А ти попрохай, щоб вони геть його вирізали.

— Не всім косими бути.

— Це так.

' Жовчний ущіпливий сусід Григорія був незадоволений

з усього: лаяв владу, війну, долю свою, харчі в лікарні, кухаря, лікарів, — усе, що потрапляло на гострий його язик.

— За що ми з тобою,