Читати книгу - "Очікування шторму"

А навчання? Яка з нього користь! Рибі особисто начхати, хто її неводом витягує — письменний чи не дуже.

Берег довгий. І півкруглий, як край блюдця. Галька на ньому світла. Лише біля самої води — темна й блискуча. Тому що волога. Не встигає висихати. Хвилі лижуть її і лижуть, мов кіт сметану. Добре на березі. Та від сторонніх очей не сховаєшся. Побачить хтось із колгоспників Івана — не пожаліє. За вухо візьме. І… заведе в школу.

Найкраще сховатися б удома. Так раніше Іван і робив, коли мати на шаланді виходила в море. Але тепер лафа скінчилася. Третій тиждень у них квартирантка живе, біженка з Новоросійська. Сувора така тітонька — вчителька. Взяли її алгебру та геометрію викладати. У старших класах. Ось вона й байдикує в першій половині дня вдома.

Зітхає Іван. Важко, як старий. Думає: а якщо обережно-обережно на горище перебратися? Квартирантка й не помітить. Валяється, напевно, на ліжку. Книгу читає.

Правильна думка! На горищі сіно. Поспати можна. Задвірками виходить Іван до своєї хати. Біля криниці в паркані дірка. А навкруги кропива молода — багатство за нинішніх часів. Суп з неї варять.

Підібрався до сарая Іван. Подивився крізь щілину. Завішене вікно в кімнаті квартирантки. Тепер — шасть у сіни. А там і драбина на горище. В сінях на лаві відро з водою стоїть. І кухоль поруч. Попити б водички, та зашуміти кухлем можна. Іван переводить подих і п'є прямо з відра.

Драбина вдома добра, не рипить. Люк гавкнути може. Навіс там один перекошений. Нагодувати б його риб'ячим жиром! Іван, підштовхуючи однією рукою люк угору, другою піднімає край, де заїдає навіс. Ура! Минулося!

Старанно зачинивши люк, Іван ступає в сіно до слухового вікна. Шаль, що з нього моря не видно. Зате скелю видно. І батарею на ній. І морячків також… Щасливі хлопці — моряки, ніхто в школу не ходить. І безглузді завдання «З пункту А вийшов поїзд із швидкістю 60 км за годину…» — розв'язувати не примушують.

«Виросту — піду в моряки, — думає Іван. — Рибалкою, звичайно, добре. Та не сидіти ж вік у колгоспі! Краще по морях, океанах побродити. Куплю собі мавпу й навчу різних фокусів. Ось потіха буде…»

Тер-рр… Скрипить люк. Кого лиха година принесла?

Квартирантка. Вистежила, зануда!

Проте про всяк випадок Іван ховається за важкою, обвішаною павутинням балкою. Квартирантка дряпається по сіну, піднявши пелену сукні. Її довгі ноги в чорних панчохах провалюються в сіно. Вона ступає навколішки. Доповзає до слухового вікна. В руках у неї з'являється бінокль. Вона підносить його до очей і щось довго роздивляється.

«Батарею!» — здогадується Іван. Він сидить ні живий пі мертвий.

Потім квартирантка повертається назад. Вибирається з люка.

Іван хоче простежити, що ж вона робитиме далі, спинається навшпиньки. Дрин, що випадково опинився під ногами хлопчика, зрадливо тріщить. Квартирантка здригнулась і обертається…

Чирков детально, з властивою йому сумлінністю розповів Каїрову про поїздку в Перевальне. Крізь потужну лупу Каїров, крекчучи й незадоволено наморщуючись, розглядав фотографію, яку дала капітанові Оленка. Він підійшов до вікна. Потім знову сів на ліжко. Нарешті поклав і лупу, й фотографію на ковдру. Сказав:

— Траплялося мені бачити фотографії і дещо вищої якості…

— Якість і справді не дуже, — погодився Чирков.

— Очі трохи змазані. Кліпала… Гаразд. Збільшити й розмножити. Сьогодні ж.

— Завтра на ранок, товаришу полковник. У нас сушилки немає.

Каїров нічого не відповів. Однак обличчя в нього стало кисле й зовсім старе. Йому треба було б поголитися, бо щетина на підборідді густо темніла.

— Ви обідали? — запитав Чирков.

— Ні, — відповів Каїров і погладив долонею підборіддя.

— Тож ходімо в їдальню.

— Іще не час, капітане. На ситий шлунок важко думається. Кров з голови йде.

— При моїй худорбі це непомітно, — не стримав усмішку Чирков.

— Тобі легше прожити. Гаразд, — Каїров підвівся з ліжка, — досить жартів. Перш ніж вирушити в їдальню, підіб'ємо підсумок наших двох візитів. Що ми маємо на сьогоднішній день?

— Ми маємо фотографію сестри-хазяйки Погожевої, з якою Сизов підтримував контакт. Ми знаємо, що якась жінка, вважаю Погожева, писала Сизову й призначила зустріч біля лазні з агентом Примаковим. Ми знаємо, що Погожева…

— Очевидно, Погожева, — поправив Каїров.

— Так… Очевидно, Погожева рекомендувала Примакову влаштуватися на нафтоперегінний завод. Вона не дала йому пароля, сказавши, що його знайдуть. Вважаю, вона не могла розраховувати лише на себе. Отже, в місті є чи в місто прибудуть агенти, які знають Примакова й яких Примаков знає в обличчя.

Чирков говорив не вільно, а так, немов диктував протокол. Давалася взнаки звичка.

— Так чи інакше, а нафтоперегінний завод випускати з поля зору не можна, — сказав Каїров. — Можливо, сама Погожева стане шукати зв'язок із Примаковим. Вона ж не може знати, що він заарештований. Тому сьогодні ж направимо на завод людину з фотографією Погожевої. Раптом клюне. Однак основну увагу, капітане, й усі сили свої ми повинні викласти на головні питання. Хто вбив Сизова? Й з якої причини? Треба проаналізувати всі причини, аж до ревності. В цьому світлі особливо цікавий Роксан.

— Отже, версію з Дешиним…

— Версію з шофером Дешиним треба відкинути, й чим швидше, тим краще. Дешина слід судити за іншими статтями. До вбивства він жодного дотику не має. Якщо фляжка Сизова опинилася на квартирі Дорофєєвої, тоді з чиєї