Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

Тому, коли Ельдакар заступив на престолі батька, в Ґондорі почалася війна. Проте виявилося, що Ельдакара не так легко позбавити спадку. До рис видатного ґондорця він додав іще й хоробрість духу північан. Ельдакар був привабливим та звитяжним, й у ньому годі було помітити ознаки передчасного старіння. Тому, коли проти нього повстали союзники на чолі з нащадками королів, Ельдакар захищався до останнього. Зрештою, його оточили в Осґіліаті, й та облога тривала дуже довго, доки голод і невпинне зростання сил повстанців змусили його вийти, покинувши охоплене вогнем місто. Осґіліат було знищено, а палантир потонув.

Але все-таки Ельдакарові пощастило втекти від ворогів і дістатися до Півночі, до свого рідного народу в Рованіоні. Чимало людей пристало до нього: й північан, котрі служили Ґондору, і дунедайнів, котрі мешкали в північних частинах королівства. Адже багато його співвітчизників пройнялося до нього повагою, а ще більше ненавиділо узурпатора — Кастамира, Калімехтарового внука, молодшого брата Ромендакіла II. Не він єдиний був кревно близький до спадкоємців корони, проте саме він зібрав найбільше прихильників серед повстанців; і як Корабельний Капітан заручився підтримкою народу узбережжя та великих портів — Пеларґіра й Умбара.

Сівши на престол, Кастамир став зверхнім і скупим володарем. А ще — жорстоким, що люди вперше помітили під час узяття Осґіліата. За його наказом, полоненого Орнендила, Ельдакарового сина, скарали на смерть, а вбивства та руйнації, вчинені в місті за його схвалення, були значно страшнішими, ніж того вимагала воєнна потреба. У Мінас-Анорі й Ітілієні пам’ятали про це; відтак Кастамира незлюбили ще сильніше, коли довідалися, що він не дбає про землю й опікується лише флотом, а до того ж має намір перенести королівський престол до Пеларґіра.

Добігав десятий рік Кастамирового правління, коли Ельдакар, дочекавшись слушної пори, надійшов із півночі, ведучи за собою чималу армію та юрби мешканців Каленардону, Анорієну й Ітілієну. У Лебеніні, поблизу Переправ через Еруї, відбулася запекла битва, під час якої було пролито багато найшляхетнішої крові Ґондору. Ельдакар у двобої вбив Кастамира й так помстився за Орнендила; проте Кастамирові сини врятувались і разом із іншими родичами та багатьма моряками довго протримались у Пеларґірі.

Зібравши якнайбільшу військову силу, вони відпливли геть (адже Ельдакар не мав кораблів, аби перекрити їм путь до відступу морем) і облаштувалися в Умбарі. Там повстанці заснували прихисток для ворогів короля та незалежне від корони володіння. Упродовж багатьох людських поколінь Умбар перебував у стані війни з Ґондором, був загрозою для прибережних земель і морської торгівлі загалом. Той край не вдавалось остаточно впокорити аж до Елессарових днів; а терени Південного Ґондору стали спірною територією, на яку претендували і корсари, і Королі».

«Втрата Умбара важко позначилася на Ґондорі не лише через те, що зменшила його володіння на півдні та послабила контроль над людьми з Гараду, а й тому, що саме в Умбарі висадився і принизив Сауронову владність Ар-Фаразôн Золотий — останній Король Нуменору. І хоча згодом у світі трапилося чимало лиха, проте навіть Елендилові послідовники з гордістю згадували про прибуття незчисленного воїнства Ар-Фаразôна з морських просторів до узбережжя, тож на найвищому пагорбі тієї частини суходолу, що заходила якнайдалі в море, над Гаванню було встановлено гінку білу колону як пам’ятний знак про ту подію. За вінець їй правив кулястий кристал, що збирав проміння Сонця та Місяця і сяяв, немов яскрава зоря, що її за ясної погоди було видно аж ген на берегах Ґондору та далеко-далеко у західному морі. І стояла та колона доти, доки після другого повстання Саурона (тоді воно щойно наближалося) Умбар потрапив під владу його прислужників і символ колишнього Сауронового приниження було зруйновано».

Після повернення Ельдакара кров королівського дому й інших домів дунедайнів іще більше перемішалася з кров’ю звичайних людей. Чимало вельмож загинуло під час Родових Чварів, але Ельдакар виявляв прихильність до північан, бо завдяки їхній допомозі він відвоював корону: відтак лави ґондорців поповнили чисельні рованіонці.

Спершу це змішання не підтвердило побоювань і не пришвидшило занепад дунедайнів, однак той занепад невпинно тривав, як і раніше. Без сумніву, понад усе на цей процес мали вплив саме Середзем’я, а також повільне віддалення того часу, коли нуменорцям після повалення Зоряної Землі було вручено дари. Ельдакар дожив до двохсот тридцяти п’ятирічного віку, а королював п’ятдесят вісім літ, десять із яких пробув у вигнанні.

Друге — і найбільше — лихо спіткало Ґондор під час правління двадцять шостого короля, Телемнара, чий батько Мінардил, син Ельдакара, загинув у Пеларґірі від рук корсарів Умбара (їх очолювали Анґамайте і Санґаг’яндо — правнуки Кастамира). Невдовзі після того на крилах темних вітрів зі Сходу примчав смертоносний мор. Король і всі його діти вимерли, як і безліч ґондорців, особливо мешканців Осґіліата. Тоді втома та нечисленність змусили людей на кордонах Мордору послабити пильність, і фортеця, що стояла на сторожі підступів туди, спорожніла.

Згодом люди помітили, що одночасно з усім згаданим Тінь, яка лягла на Зеленолісся, подовжилася і в тому краю з’являлося багато нових потвор, — то були ознаки, що Саурон готується знов заявити про себе у світі. Щоправда, вороги Ґондору також ослабли, — інакше вони б захопили його у дні слабкості; проте Саурон умів чекати, й, імовірно, він понад усе прагнув, аби ожив Мордор.

Коли Король Телемнар помер, Біле Дерево Мінас-Анора всохло і теж померло. Проте Тарондор, його небіж, який зійшов на трон після нього, висадив один саджанець у своїй цитаделі. Саме він переніс Королівський дім до Мінас-Анора на постійне перебування, бо Осґіліат на ту пору почасти знелюднів і почав руйнуватися. Дуже небагато тих, хто втік од чуми до Ітілієну чи до західних долин, бажали повернутися.

Тарондор, посівши престол замолоду, правив найдовше з усіх Королів Ґондору, та зумів хіба що переобладнувати своє королівство зсередини, повільно плекаючи його силу. Проте син його, Телумехтар, пам’ятаючи про смерть Мінардила і непокоячись через нахабність корсарів, котрі здійснювали набіги на його узбережжя навіть біля Анфаласу, зібрав військову міць і в 1810 році взяв Умбар приступом. Під час тієї війни загинули останні Кастамирові нащадки, й Умбар знову на короткий час було повернуто під королівську владу. І до свого імені Телумехтар додав титул Умбардакіл. Однак у розпал нових лих, які незабаром спіткали Ґондор, Умбар знову було втрачено: він перейшов до рук людей із Гараду.