Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

Вибух! У нас летять осколки. Вибух! Осколки! Вибух! Уже не розумію, живий я чи мене розчавили тут.

— Покинуть зону обстрела! Быстро! Быстро! Быстро!

Командує «ВДВ». Командир роти охорони.

Обстріл на якусь мить вщухає. Появилося «вікно» для втечі. Весь підвал бурхливим пото­ком рветься до машин. Це схоже на забіг. Смертельний забіг. Відштовхують одне одного. Шпортаються. Падають. Нікого не підіймають. Головне — донести свою задницю в машину. Перед лицем смерті людина часто стає закінченим егоїстом.

— Давайте, мои маленькие ублюдки! Быстро запрыгивайте! Мы должны, б***ь, догнать наших!

«Камаз» біжить. Командує й одночасно докурює сигарету. Цезар! Якщо б була необхідність стріляти, то він ще й стріляв би. Унікальна людина цей «Камаз».

Вітер, виснаження, жага вирватись звідси — усе це настільки переповнює мене зараз, що ладен вистрибнути на небо.

— «Піаніст»! Як вирвемось, то я тобі поставлю стільки піц, скільки зможеш з’їсти!

— Тоді з мене баня!

— Домовились!

Швидкість дуже велика. Двигун так напружено гарчить, що зараз вистрибне з машини й побіжить сам. Вантажівку струшує в різні боки.

Дивний свист. Що це таке? На двигун не схоже. Може, щось у машині зламалось? А може...

— «Амбал»! Кулі свистять чи що? Це стріляють?

— Стріляють! Ще й як!

Значить «Камаз» мав рацію. Завжди. Не дадуть нам по-хорошому виїхати.

«Амбал» швидко бере автомат. Стріляє по соняшниковому полю.

— «Піаніст»! Чого ти сидиш?! Дай мені ще магазин!

Мене й досі не відпускає те, що ми опинились у такому лайні. А залишалось не так багато для щастя... Беру магазин і подаю «Амбалу». Вистрілює його за декілька секунд. Поливає кулями. Поливає ці довбані соняшники. Так-так. Там бігають вороги. Як польові миші. Підступні боягузи! Підлота одна! Що зі мною коїться? Чому не можу взяти себе в руки?

— «Піаніст»! Магазин! Магазин давай! Не спи!

— Тримай!

Кулі рояться над головою. Чорт би це все побрав! Що там відбувається? Я чув раніше такий крик. Так. Це агонія. Смерть уже тримає когось за плече.

— Це ж «Утьосова» машина! «Піаніст»! Дивись!

Треба підводитись! Що там з «Утьосом»?

Не можу повірити своїм очам. «ЗІЛ» палає. Вогонь вилизує кожен сантиметр металу. Машина шипить від жару. Кабіна горить. Кузов також горить. Два попадання. Невже їх уже немає? Вони повинні були кудись вистрибнути. «Утьос»! «Череп»! «Берег»! «Варг»! «Сократ»! Ви ж ще живі!!!

Водійські двері відчинені. Від них повзе обвуглене тіло у вогні. Одягу вже немає. Немає нічого. Тільки палаючий силует. Хто це? «Череп» чи «Утьос»?

— «Утьос»!!!!

Чому я йому кричу? Чому він не кричить? Я не вірю! Це не їхня машина. У когось, мабуть, така ж сама. Це просто збіг.

— «Піаніст»! Обережно!

Мною кидає по кузову. Вийти можливості немає. Кулі літають, як мухи біля мертвого тіла.

Машиною трусонуло добряче. Ледь не випав. Дороги немає. Дихати важко. Очі сльозяться. Величезні стовпи чорного диму підіймаються в небо. Утворюють стелю темряви над нами. Це наші машини. Наші бійці. З’єдналися воєдино. Спостерігають за нами. Дим підіймає їхні душі в небо. Сотні душ. Ви хочете дізнатись, як виглядає пекло? Я в ньому. І його не опишу. Ніхто не опише. Тут працює тільки страх. Не той, який ви відчуваєте кожного дня. Це первородний страх. Він відбирає дихання, мову, зір та взагалі все світосприйняття. Це як чорна діра. Відбирає все, не даючи нічого взамін. Мимовільно відчувши його, можна вмерти на місці.

Нас обганяє вантажівка взводу охорони. Уже закінчує маневр, але збоку влітає керована ракета. Машину вивертає назовні. Частини тіл, куски металу розлітаються в різні боки. Клапті життя зрошують поле смерті.

— Держитесь там!

«Камаз» щось буде робити.

— «Піаніст»! Ракета!

Пора прощатись із життям. Або стрибати геть... Ось ми й дочекалися виходу. Двері відчинені. Зроби крок назустріч! Прощавайте всі, кого я знав.

Керовану ракету добре видно. Готуйсь! Ось вона йде. Тільки щось повільно. Швидкість у неї мала. Але шансів ухилитися немає. Впритул наближається до нас і... ще мить...

...«Камаз» гальмує! Боляче б’юся об дошки. Як це боляче! Чому я чую біль? Я живий? Ракета з невдоволеним ревом про­літає повз. Падає в полі. Як «Камаз» зміг це? Він ж урятував нам життя...

Машину трясе так, що зараз перекинемось. Лежимо долі­лиць, щоб не вилетіти. Не видно, у кого стріляти. Чую тільки звуки жаху. Це вже не бій. Це довбаний розстріл! Цинічний, підлий розстріл! Скоро з’їду з глузду.

Машина різко гальмує. Усе? Ми застрягли? Звідки нас уб’ють тепер?

— Вылазьте, на***!

Поряд якісь будинки. Звідки вони появились? Ми ж були в полі.

— «Пианист», б***ь! Хочешь умереть? Вылазь, сука! Щас нас всех здесь при***рит!

Бійня. Вона не закінчилась. Вона тільки починається.

Це якийсь присілок. Лінією стоять сільські хатки. Біля будинку — бійці. Серед них багато поранених. Камуфляжі заляпані кров’ю. Панікують. Не знають, що робити. Обстріл не закінчується. Автомати, кулемети, керовані ракети, танки та артилерія — усе це стріляє тепер сюди. Ще не вистачає, щоб нас авіація обстрілювала. Давайте! Нумо! Хочемо повнометражний фільм.

Одна за одною прибувають уцілілі машини. Бійці вилітають з них і падають на землю. Біжать або повзуть до будинків. Хто як. Ніхто не може зрозуміти, звідки стріляють. Стріляють звідусіль. Лунає гучний вибух. У припаркований броньовик влітає ракета. Горить вивернутий назовні, як консерва. Трохи далі палає червона пожежна машина.

Міни натовпом просвистують по магістралі свого вектора.

Забігаю в підвал. Усе забито. Немає куди пройти.

— Раненого! Возьмите раненого!

— Давай его сюда!

Крізь натовп протискують кремезного бійця. Це «Стейнар» з другої штурмової. Великокаліберна куля потрапила йому в руку і перебила кістку. М’ясо, кров. Білий, як крейда. Рука неприродно звисає на сухожиллях. Зверху перетиснута джґутом. Поряд лежить наш повар. Йому відстрелили великий палець на руці.

Від великої кількості людей немає чим дихати. «Стейнарові» дуже погано. Майже непритомніє. Постійно щось бурмоче незрозуміле.

— Попустіть джґут... попустіть... боляче...

— Не можна. Тобі тільки що його попускали. Стечеш кров’ю.

— Боляче... будь ласка...

— Потерпи, друже. Потерпи...

Виходжу надвір. Лиця в усіх розгублені. Чого ти дивуєшся? Подивись на себе в дзеркало. Думаєш, ти краще виглядаєш?

— «Пианист»! Будь с раненными. Мы с «Амбалом» пойдем в разведку.

— Куди, «Камаз»? Я також іду.

— Сиди здесь!

«Лєрмонтов» живий. Проходить між рядами. Не сподівався його вже побачити. Вигляд має досить