Читати книгу - "Метелик"

Я не почув, як на вічку опустилася мідна заслінка, але вловив звуки кроків, що віддалялися. Отже, у вічко підглядав лікар.

Пополудні мене перевели до іншої камери. Сьогодні вранці я справив, мабуть, добре враження, бо ці кілька кроків до кінця коридора мене супроводжували тільки двоє наглядачів та двоє санітарів-каторжан. А що вони не озвалися до мене й словом, то і я мовчав. Через два дні я сказав, що в мене шумить у вухах. Це був другий симптом.

— То як, Метелику, прочитав мій журнал?

— Ні, я його не читав. Цілий день і добру половину ночі я намагався задушити комара чи мошку, що звила гніздо в моєму вусі. Вже й затикав вухо ватою — все марно. І досі дзижчить: ж-ж-ж! Це безперервне дзижчання висотує в мене всі нерви, лікарю! Що ти думаєш про це? Коли мені не вдалося їх задушити, то, може, пощастить утопити? Як ти гадаєш?

Моє посмикування губів не припиняється, і я бачу, що лікар це занотовує. Він бере мене за руку і дивиться просто у вічі. Я відчуваю, що він схвильований і заклопотаний.

— Звичайно, друже Метелику, ми їх утопимо. Шаталь, промий йому вуха.

Такі сцени повторюються щоранку, але лікар і знаку не подає, що збирається відіслати мене до притулку.

Шаталь, роблячи мені заспокійливий укол, попереджує:

— Поки що все йде добре. Здається, лікар починає тобі вірити. Але мине ще чимало часу, поки він відішле тебе до притулку. Покажи йому, що ти можеш бути небезпечним, хай швидше зважується!

— Як ти тут, Метелику? — питає лікар, входячи до каг мери. З ним двоє санітарів-каторжан і Шаталь.

— Годі, лікарю, годі! — агресивно кажу я. — Ти добре знаєш, що мені кепсько. Цікаво, хто з вас спільник отого гада, що тут катує мене?

— А хто тебе катує? Коли? І як?

Спершу скажи, лікарю: ти знайомий, із працями фізика д’Арсонваля?

— Так, здається…

— Ти знаєш, що він винайшов багатохвилевий вібратор, який іонізує повітря довкола хворого на виразку дванадцятипалої кишки? Цей вібратор поширює електричні розряди. Тож уяви собі, хтось із моїх ворогів поцупив у кайєннській лікарні такий апарат. І тепер щоразу, коли я засинаю, той гад натискує на кнопку, і розряд б’є мене в самісінький живіт! Я вмить підскакую сантиметрів на десять над ліжком. Як можна таке терпіти?! Сьогодні це тривало цілу ніч. Тільки-но заплющу очі, а тут мене електрикою — гах! Усе тіло так і підскочить, як на пружині. Лікарю, я більше не можу! Попередь усіх: я порішу кожного, як дізнаюся, що він причетний до цього. Зброї в мене нема, це правда, але сили вистачить, щоб поквитатися з усіма тими негідниками. Хай начуваються! А дай мені спокій зі своїми лицемірними вітаннями й отим «Як ти тут, Метелику?» Кажу тобі ще раз: годі, лікарю, годі!

Цей мій коник не залишився без наслідків. Шаталь сказав, нібито лікар попередив наглядачів, щоб вони були зі мною обережні. Щоб ніхто сам не відчиняв дверей моєї камери й щоб усі розмовляли зі мною чемно. Стає дедалі очевидніше, визнав лікар, що мене треба якнайшвидше відіслати до притулку.

— Гадаю, що з одним наглядачем я зможу відвести його туди, — запропонував Шаталь, бажаючи врятувати мене від гамівної сорочки…

— Метелику, ти добре попоїв?

— Добре, Шаталь.

— Хочеш піти зі мною й паном Жаннюсом?

— Куди?

— Ми понесемо до притулку ліки, а ти прогуляєшся з нами.

— Ходімо.

Ми вийшли з лікарні й попростували до притулку. Коли вже підходили до нього, Шаталь, який усю дорогу не змовкав, нараз спитав.

— Метелику, а ти не стомився від того, що сам живеш у таборі?

— Авжеж, табір мені остогид, особливо після того, як не стало мого друга Карбоньєрі.

— А чому б тобі не зостатися на кілька днів у притулку? Тут тебе не знайде той гад, що посилає тобі в живіт електричні розряди.

— Це ідея, друже! Гадаєш, мені дозволять зостатися тут, хоч я й не хворий на голову?

— І Я домовлюся про тебе, — сказав наглядач, радий, що я «впіймався» в Шаталеву пастку.

Одне слово, я опинився в притулку із сотнею божевільних. Не дуже воно й солодко жити з отими бевзями! Поки санітари прибирають у камерах, вони гуртами, по тридцять— сорок чоловік, дихають на подвір’ї свіжим повітрям. День і ніч усі зовсім голі. На щастя, тут тепло. Мені теж залишили тільки капці.

Щойно санітар дав мені припалену сигарету. Сиджу на осонні й думаю. про те, що я тут уже п’ятий день, а й досі ще не зустрівся Сальвідією.

До мене підходить один божевільний. Я знаю його, його прізвище Фуше. Мати його продала хату й передала йому через одного наглядача п’ятнадцять тисяч франків, щоб син міг утекти. Наглядач мав узяти собі п’ять тисяч франків, а йому передати — десять. Та наглядач поцупив усі його гроші, подавшись до Кайєнни. Коли Фуше дізнався, що мати передала йому гроші й що вона марно розорилася, він схибнувся й того самого дня накинувся на наглядачів. Але його швидко приборкали, він не встиг накоїти лиха. Тож він уже чотири роки несповна розуму.

— Хто ти?

Я дивлюсь на цього сердегу, ще молодого, років тридцяти, що став переді мною і розпитує мене.

— Хто я? Такий самий чоловік, як і ти, не більше, не менше.

— Ти казна-що кажеш. Я сам бачу, що ти чоловік, бо в тебе є живчик і тестикули, а якби ти був жінкою, то в тебе була б дірка. Я питаю, хто ти? Тобто як тебе звати?

— Метелик.

— Метелик? Ти метелик? Бідолаха. Метелик має крила, він літає, а де твої крила?

— Я загубив їх.

—. Розшукай їх, ти з допомогою них зможеш утекти. Наглядачі не мають крил. Ти обведеш їх круг пальця. Дай мені свою сигарету.

Я не встигаю простягти її йому, він сам вириває її в мене. Потім сідає навпроти і з насолодою затягується.

— А хто ти? — запитую я його.

— Я ошуканець. Щоразу, коли мають дати мені якусь річ, котра мені належить, мене одурюють.

— Чому?

— А просто так. Крім того, я вбиваю якомога більше глядачів. Минулої ночі я повісив аж двох. Нікому про це не розповідай.

— Чому ти їх повісив?

— Вони вкрали в мене хату моєї матері. Уявляєш собі, моя мати надіслала мені свою хату, а що ця хата їм сподобалася, то вони забрали її собі й тепер у