Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Але не встиг він додумати до кінця, бо дах будиночка перетворився в омах полум'я, зачервонивши хмари в небі й дерева в лісі.

Хараламб метнувся бігцем униз.

— Герасіме, Ісмаїле!..

Шлюпка «Сперанци» наближалася швидко. Чувся плескіт води і дихання людей, що налягали на весла.

Шугнуло ще одне полум'я біля будиночка. Це вже горів склад.

— Швидше, хлопці! Він, мабуть, п'яний, як завше, і спить!

У хатах алкалуфів почулися крики, але моряки зараз не зважали на них. Хараламб зайшов по коліна у воду, стрибнув у шлюпку, і вони щосили погнали під берегом. Полум'я охопило будинок з усіх боків, почав обвалюватись дах, розсипаючи снопи іскор.

Моряки стрибнули на берег і бігцем подалися вперед. Тільки кок зненацька неспокійно зупинився серед дороги. Він забув тюрбан і тепер був простоволосий, мов гяур. Це ж беззаконня! Бігом назад, Ісмаїле!

Моряки підбігли до будиночка, коли вогонь охопив уже останню стіну. Затуляючи обличчя руками, Герасім підійшов до вікна, зазирнув усередину і злякано скрикнув. Біля столу на тліючій долівці лежали двоє заціпенілих тіл.

— А хто ж це? — спитав стерновий, задерев'янівши від страху. — Ніби хтось знайомий!

— Та це ж німець з «Вотана», який не дав нам води! — впізнав його Хараламб.

— Тут великі порахунки, друзі мої! Хай бог їх розсудить! — сказав Герасім, затуляючись від полум'я.

Обидва вороги лежали, оповиті димом і полум'ям; Мартін Стрікленд з ножем у руці, Шлімбах навалився на нього і стискав за горло, — чи то в бійці, чи в вищому примиренні.

На столі тріскали від вогню пляшки, і золотий пісок лився згори, покриваючи обох.

А смолоскип, який прийшов з лісу, тим часом долав річку. Блек Педро плив, важко дихаючи; течія зносила його, хвилі накочувались на голову, він ковтав воду, але вперто тримав праву руку вгору.

Налякані алкалуфи повибігали з хат, одні подалися до лісу, другі — до річки, селище спорожніло. А по той бік річки стіни будиночка й складу вже завалилися, здійнявши до неба стовпи іскор і диму.

— Ходімо! — сказав Герасім. — Треба приглянути за своїми, тут нам робити більше нічого.

На протилежному березі загорілась рудим полум'ям хата, і вітер, який дедалі посилювався, перекидав вогонь на інші хати. Завили собаки.

— Як це воно загорілося? — спантеличено спитав Хараламб.

І щодуху метнувся до річки, кленучи самого себе на чім світ стоїть. Це ж він мав вартувати село і тепер почував себе найнещаснішим, мов той вартівник, який залишив перед ворогом відчинені ворота фортеці.

Було занадто пізно що-небудь робити. Селище горіло з краю в край, алкалуфи кричали, тупотіли, плескали в долоні. У світлі полум'я їм ввижалися якісь червоні видива, і г. оді було втямити, чи вони налякані, чи веселяться, мов божевільні. Тільки собаки, які металися під ногами, були налякані по-справжньому.

А вогонь, запаливши селище алкалуфів, знову спустився до берега.

На березі протоки Блек Педро зупинився. «Сперанца» бовваніла за сотню метрів посеред кривавої води. Метис зиркнув на піроги на березі, але чомусь не взяв жодної, а кинувся вплав, тримаючи вогонь над собою. З палаючої гілки бризкали іскри і з шипінням падали у воду.

Ісмаїл, лаштуючись сісти в шлюпку, раптом витріщив очі й перехрестився, мов гяур, бо на ньому все одно не було тюрбана. Він ще ніколи не бачив, щоб вогонь ішов по воді, мов змій з палаючим хвостом.

Метис допливав до почервонілої обшивки корабля, побачив звисаючий трап, але обминув його, незрозуміло чому, так само, як обминув піроги, доплив до носа, узяв смолоскип у зуби, подерся по якірному ланцюгу, схопився руками за парапет, підтягнувся й стрибнув на палубу.

Ісмаїл бачив, як вогонь піднімається по борту, але збагнув усе лише наступної миті, коли на кораблі спалахнуло полум'я. І він уже не думав ні про що, не гукав нікого, бо не мав часу: «Сперанца» могла згоріти дотла. Кок схопив у руки весла й щосили наліг на них.

Могли загорітися складені на палубі вітрила, щедро просмолена палуба, тоді згорить усе, ну геть-чисто все корабельне і його власне майно — шаровари, тюрбан, газель… Ісмаїл напружився…

А селище тим часом перетворювалося на попіл. Падали останні колоди, повітря виповнилось димом. Алкалуфи з смолоскипами прокрадалися лісом, оминаючи пожарище, до пірог на березі: це нещастя пробудило їхній мандрівний дух і погнало в дорогу…

Ісмаїл облишив весла і вчепився за трап, перевалившись, мов мішок, із човна. Над парапетом між полум'ям гидко заблищала цівка рушниці, спрямованої на нього. — Назад! Гум-м!

Блек Педро, розпатланий, мокрий, знавіснілий, з осклянілими очима дико скалився до нього.

Голубувате полум'я засліпило Ісмаїлові очі, пострілу він не почув, але щось ударило в ліве плече, і він випустив трап.

Кок схопився правою рукою за борт шлюпки, озирнувся на берег, але не побачив нікого і важко застогнав. Він відчув у лівому плечі важкий і холодний біль, ніби хтось поклав велику крижину, однак його доймав не біль, а власне безсилля.

Кок стріпнув головою, ще раз важко застогнав, пересилив біль і, схопившись обіруч за трап, подерся вгору.

Блек Педро стояв за люком з рушницею в руці.

— Назад! Гум-м!

Ісмаїл схопив рукою багор і кинувся на нього, зневажаючи цівку рушниці. Він і зараз не почув пострілу, не побачив навіть полум'я, бо й так довкола буяв вогонь; тільки відчув, як затріщало коліно, і впав долілиць на люк.

— Кидай рушницю! — гаркнув він за хвилину, підводячись на одній нозі й наставивши багор.

Куля свиснула у нього над вухом, друга обпалила шкіру на шиї, потім його ніби вдарили ковальським молотом